Читать «Правда про справу Гаррі Квеберта» онлайн - страница 34

Повернувшись до Гусячої бухти, я вчинив точнісінько те, про що і попросив мене Гаррі: розпалив коминок у вітальні й покидав туди все, що було у скриньці: лист, світлини, вирізки з газет і врешті рукопис. Мені загрожує небезпека, написав він. Про яку небезпеку йдеться? Спалахнуло полум’я, і Нолин лист швидко перетворився на купку попелу, світлини почорніли посередині, потім зайнялися і зникли у вировиську вогню. Рукопис раптом спалахнув жовтогарячим полум’ям, і сторінки перетворилися на темні клапті. Я сидів перед каміном і дивився, як зникає історія кохання Гаррі та Ноли.

Вівторок, 3 червня 1975 року

Того дня була кепська погода. Вечоріло, на березі порожньо. Відколи він приїхав до Аврори, небо ще ніколи не було таке темне й насуплене. Океан шаленів, бризкаючи піною і здіймаючись бурунами: ось-ось мав уперіщити дощ. Ота негода і змусила його вийти з дому; він спустився дерев’яними східцями, що вели з тераси на берег, і сів на піску. Поклав на коліна блокнот і заходився писати: буря завжди його надихала, в нього з’являвся задум великого роману. Останніми тижнями в нього виникло декілька нових ідей, та жодної він не міг утілити: то початок не годився, то кінцівка.

З неба впали перші краплі. Спочатку поодинокі, та потім ушкварила справжнісінька злива. Він уже хотів було сховатися під дах, аж угледів її: тримаючи сандалі в руці, вона йшла боса берегом океану і танцювала, граючись із хвилями. У захваті він завмер, приголомшено спостерігаючи за нею: вона огинала піняві омахи хвиль, щоб не намочити край сукні. Якоїсь миті вода раптом сягнула їй по кісточки, і вона, здивувавшись, засміялася. Потім трохи забрела у воду, кружляючи на сірій неозорості океану, наче їй належав усенький світ. В її світлому розвіяному на вітрі волоссі була пришпилька у вигляді жовтого осіннього листка, що не давала пасмам спадати на лице. З неба вже лилися потоки води.

Угледівши мене за кільканадцять кроків, вона раптом зупинилася. І знічено вигукнула:

— Ох, перепрошую… я й не помітила вас!

Він відчував, як гучно калатає серце у грудях.

— Не вибачайтеся, — сказав він, — а продовжуйте, прошу вас! Уперше бачу, щоб хтось так тішився дощем.

Вона аж засяяла.

— Ви теж його любите? — бадьоро запитала вона.

— Кого?

— Дощ.

— Ні, я… я ненавиджу його.

Вона чарівливо всміхнулася.