Читать «Правда про справу Гаррі Квеберта» онлайн - страница 256

Барнаскі скипів:

— Може, годі жерти і встрявати в обговорення зі своїми «філіжанками кави» та пиріжками? Ми тут чаюємо чи бестселери готуємо?

*

Книжка моя рухалася швидко, зате розслідування вбивства Пратта застрягло на місці. Ґегаловуд залучив кількох слідчих із кримінальної поліції, але й вони нічого не могли вдіяти. Жодних зачіпок, жодної версії. Якось ми з ним говорили про це в одному барі для водіїв далеких рейсів на виїзді з міста, де Ґегаловуд часом відпочивав від усього світу і грав на більярді.

— Оце моє лігво, — сказав він, простягаючи мені кий, щоб розпочати партію. — Останнім часом я часто сюди ходжу.

— Непереливки було, так?

— Тепер уже нічого. Принаймні закрили справу Келлерґан, це важливо. Хоч лайна вилляли на нас більше, ніж я чекав. Найгірше прокуророві, звісно. Бо це ж виборна посада.

— А ви як?

— Губернатор задоволений, начальник поліції теж, одне слово, всі задоволені. Та ще й начальство хоче створити відділ нерозкритих справ і перевести мене туди.

— Нерозкритих справ? Але ж як не маєш ні злочинця, ні жертви, це сумнівне задоволення. По суті — історія мерця.

— Це історія живих. Якщо говорити про Нолу Келлерґан, то батько мав право знати, що сталося з його донькою, а Квеберта ледве не засудили ні за що. Правосуддя повинне мати змогу завершити роботу, навіть через довгі роки після злочину.

— А Калеб? — запитав я.

— Гадаю, в цього чоловіка просто дах поїхав. Знаєте, в таких справах ідеться або про серійного вбивцю — та за два роки до і після викрадення Ноли в окрузі не сталося жодного схожого злочину, — або про тимчасову втрату розуму.

Я кивнув.

— Єдине, що мене непокоїть, це Пратт, — сказав Ґегаловуд. — Хто його вбив? І чому? В цьому рівнянні є невідоме, і боюся, ми його так і не розв’яжемо.

— Ви так само думаєте на Стерна?

— У мене лише підозри, більше нічого. Я вже викладав вам свою теорію: в його стосунках із Лютером не все ясно. Що їх пов’язувало? І чому Стерн не сказав, що в нього пропало авто? Справді дивно. Чи міг він бути непрямим чином причетний до цього діла? Міг.

— Ви не запитували в нього про це? — запитав я.

— Запитував. Він двічі прийняв мене, був дуже люб’язний. Сказав, що йому аж полегшало, коли він розповів про ту історію з портретом. Ще сказав, що дозволяв іноді Лютерові брати чорний «шевроле монте-карло», бо його блакитний «мустанґ» часто виходив із ладу. Хтозна, чи це правда, та пояснення цілком правдоподібне. Все правдоподібне. Я вже днів із десять порпаюся в Стерновій біографії, та нічогісінько не знаходжу. З Сіллою Мітчелл я теж спілкувався, запитував, куди подівся братів «мустанґ»; вона сказала, що й гадки не має. Авто зникло. У мене нічого нема проти Стерна, жодних натяків на те, що він якось причетний до цієї справи.

— Чому такий чоловік, як Стерн, дозволяв керувати собою власному водієві? Потурав його примхам, давав авто… Я тут чогось не втямлю.

— І я, письменнику. І я.

Я поставив кулі на більярдному столі.

— За два тижні маю дописати книжку, — сказав я.

— Уже? Хутко ж ви.

— Та не дуже. Ви, либонь, вважаєте, що книжку я зліпив за два місяці, а насправді я згаяв на неї два роки.