Читать «Правда про справу Гаррі Квеберта» онлайн - страница 258
Жоель Діккер
— Ніколи не пізно покохати знову.
Я приязно помахав йому рукою.
— До побачення, Гаррі. Приїду в Нью-Йорк, зателефоную.
— Не дзвоніть. Так буде краще.
Я спустився зовнішніми східцями, що вели до паркувального майданчика, і вже сідав було в авто, аж почув, що він гукає з балюстради другого поверху:
— Маркусе, яке сьогодні число?
— Тридцяте серпня, Гаррі.
— А котра година?
— Майже одинадцята.
— Ще більше восьми годин, Маркусе!
— До чого?
— До сьомої вечора.
Не відразу второпавши, я спитав:
— А що буде о сьомій вечора?
— Ви добре знаєте, що ми з нею зустрінемося. Вона прийде. Погляньте, Маркусе! Погляньте, де ми! Ми в письменницькому раю! Варто лише написати — і все зміниться!
Вона вирішила йти не по шосе, а берегом океану. Так безпечніше. Стискаючи в руках рукопис, бігла галькою та піском. Дійшла майже до Гусячої бухти. Ще дві чи три милі, і вона дістанеться до мотелю. Вона зиркнула на годинника: початок на сьому. Хвилин за сорок п’ять вона буде на місці. О сьомій вечора, як і домовлялися. Вже підходячи до Сайд-Крік-лейну, подумала, що пора вже краєм лісу вийти до першого шосе. Вона видряпалася скелястим узгір’ям, обережно пробралася поміж деревами, намагаючись не подряпатися і не подерти в чагарях красиву червону сукню. Неподалік крізь листя виднілася хата: в кухні поралась якась бабця, мабуть, готувала яблучний пиріг.
Нола вийшла на шосе номер один. За мить до того, як вона вислизнула з лісу, там промчало авто. Лютер Калеб повертався до Конкорда. Вона пройшла ще дві милі й опинилася біля мотелю. Була рівно сьома година. Проминула стоянку; перед нею були зовнішні східці. Восьмий номер на другому поверсі. Вона побігла нагору, перестрибуючи через дві сходинки, і постукала в двері.
У двері постукали. Він схопився з ліжка, де сидів, чекаючи на неї, й побіг відчиняти.
— Гаррі! Любий Гаррі! — заволала Нола, побачивши його в дверях.
Вона кинулася йому на шию й почала цілувати. Він підхопив її.
— Ноло… ти тут! Ти прийшла! Прийшла!
Вона здивовано зиркнула на нього.
— Авжеж, я прийшла, хіба ж могло бути інакше!
— Я, видно, задрімав трохи, і мені таке жахіття наснилося… Я сидів тут, у номері, й чекав тебе. Я тебе чекав, а ти знай не приходила. І я чекав, чекав і чекав. А ти не прийшла.
Вона пригорнулася до нього.
— Справді, жах, та й годі! Я тепер тут! Я тут, назавжди!
Вони довго стояли обнявшись. Потім він вручив їй квіти, що стояли в умивальниці.
— Ти нічого з собою не взяла? — запитав Гаррі, помітивши, що вона прийшла без речей.
— Нічогісінько. Щоб ніхто не помітив. Ми купимо все необхідне дорогою. Але я принесла рукопис.
— А я скрізь його шукав!
— Я взяла його з собою. Прочитала… Мені так сподобалося, Гаррі. Це шедевр!
Вони знову обнялися, й вона сказала:
— Їдьмо! Їдьмо швидше! Вирушаймо просто зараз.
— Просто зараз?
— Так, я хочу бути далеко звідціля. Змилуйтеся, Гаррі, я не хочу ризикувати, а раптом нас тут знайдуть? Їдьмо просто зараз.
То було 30 серпня 1975 року. Вечоріло. Дві тіні вислизнули з мотелю, швиденько спустилися східцями, що вели до паркувального майданчика. І сіли в чорний «шевроле монте-карло». Авто рушило з місця й подалося на північ по шосе номер один. Вони мчали на великій швидкості, потроху зливаючись з обрієм. Незабаром стало видно лише контури автівки: вона стало чорною плямкою, а потім — темною цяткою. Ще мить удалині блимав ледь помітний вогник од фар, а потім зник і він.