Читать «Правда про справу Гаррі Квеберта» онлайн - страница 255
Жоель Діккер
— Мамо?
— Маркі, це ти? Хто такий Рой?
— Ох, я помилився номером.
— Помилився номером? Він телефонує матінці, каже «
— Мамо, я не те хотів сказати. Просто мені треба було подзвонити Роєві Барнаскі, та випадково набрав не той номер. Я зараз нічого не тямлю.
— Він телефонує матері, бо нічого не тямить… Іще краще. Пускаєш його на світ, а натомість що маєш? Нічогісінько.
— Вибач, мамо. Поцілуй від мене тата. Я згодом зателефоную.
— Зажди!
— Що?
— То в тебе і хвильки не знайдеться для твоєї сердешної матінки? Твоя матінка, що зробила з тебе такого красеня і великого письменника, не заслужила, щоб ти вділив їй кілька секунд свого часу? Пам’ятаєш, був такий хлопчина, Джеремі Джонсон?
— Джеремі? Авжеж, ми разом навчалися в школі. А чому ти питаєш?
— У нього померла мати. Пам’ятаєш? Як думаєш, чи хотілось би йому взяти слухавку і зателефонувати матері, яка зараз на небі, з янголами? Але на небі немає телефону, Маркі, а ось у Ньюарку він є! Намагайся деколи згадувати про це.
— Джеремі Джонсон? Та де! Його мати не померла! Це він так усім казав, бо в неї був такий темний пух на щоках, наче борода, і всі хлопці кепкували з нього. Ото він і казав, що мати померла, а та жінка — його нянька.
— Що? Ота бородата нянька у Джонсонів — то була його мати?
— Авжеж, мамо.
Я почув, як мати завовтузилася і почала гукати батька. «Нельсоне, ану мерщій сюди! Тут така новина, ти повинен це знати: ота бородата жінка в Джонсонів і є мати! Як це —
— Мамо, все, я роз’єднуюсь. У мене телефонна зустріч.
— Що це таке — телефонна зустріч?
— Це коли зустрічаються і говорять у телефон.
— А чому ми ніколи так не зустрічаємося?
— Телефонна зустріч — це з приводу роботи, мамо.
— А хто цей Рой, синку? Це отой голий чоловік, який ховався у тебе в номері? Ти можеш мені все сказати, я готова вислухати. Навіщо ти зустрічаєшся у телефоні з тим брудним чолов’ягою?
— Рой — це мій видавець, мамо. Ти ж його знаєш, бачила в Нью-Йорку.
— Знаєш, Маркі, я говорила про твої сексуальні проблеми з рабином. Він каже, що…
— Годі, мамо. Я роз’єднуюся. Поцілуй тата.
Щоб підібрати обкладинку для моєї книжки, влаштували мозковий штурм.
— Може, подати ваше фото? — запропонував Стівен, завідувач відділом.
— Чи Нолине? — поспитав іще хтось.
— А Калеб не підійде? — буркнув третій художник собі під носа.
— А може, лісовий пейзаж поставити? — докинув якийсь асистент.
— Авжеж, щось моторошне, похмуре, це буде непогано, — встряв Барнаскі.
— Може, щось просте і скромне? — врешті запитав я. — Краєвид Аврори, а на передньому плані, як ото в театрі тіней, два розмиті силуети, наче Гаррі та Нола, ідуть по шосе номер один.
— Обережніше з простотою, — застеріг Стівен. — Простота наганяє нудьгу. А нудне погано продається.
Я почув голос Річардсона з правового відділу:
— Хочете пиріжок?
— Що? Я? Ні, не хочу, — відгукнувся я.
— То він не вам, — пояснив художник Стівен. — То він Сандрі з маркетингу.