Читать «Правда про справу Гаррі Квеберта» онлайн - страница 244

Після Ноли не було вже ніякого життя. Всі казали, що після її зникнення Аврору багато місяців переслідував страх і містечко потроху поринало в депресію.

Була осінь, дерева пістрявіли барвами. Та дітлахи більше не качалися у величезних купах опалого листя вздовж алей: занепокоєні батьки пильно наглядали за ними. Тепер вони супроводжували своїх нащадків до шкільного автобуса, а коли він мав повернутися, виходили на вулицю. З пів на четверту матері вишиковувалися рядком на тротуарі, перед своїми домівками: живоплоти на пустельних вулицях, мовчазні чатові, що чекали на своїх дітлахів.

Дітям заборонили виходити надвір без дорослих. Де й поділася та щаслива пора, коли на вулицях було повнісінько малечі, яка гасала, заливаючись веселим реготом. Ніхто не грав у хокей на роликах біля гаражів, ніхто не плигав через шворку і не скакав величезними «класиками», намальованими крейдою на асфальті центральної вулиці, а хідник перед цукернею родини Гендорфів, де менше ніж за п’ять центів можна було купити цілу жменю цукерок, не був захаращений велосипедами. На вулицях стояла моторошна тиша: Аврора перетворилася на місто-примару.

Люди замикалися на ключ, а як западала ніч, батьки та чоловіки, організувавшись у загони самооборони, ходили вулицями, захищаючи свої домівки і свої сім’ї. У більшості були киї, декотрі мали мисливські рушниці. І казали, що стрілятимуть, не вагаючись.

Довіри не залишилося. Приїжджих, комівояжерів і водіїв далеких рейсів зустрічали неприязно і наглядали за ними. Та найгірше було те, що мешканці міста не довіряли одне одному. Сусіди, які дружили понад чверть століття, тепер шпигували одне за одним. І кожен думав собі: а що ж робив інший надвечір 30 серпня 1975 року.

Авророю весь час їздили автомобілі місцевої та окружної поліції; відсутність правоохоронців непокоїла, а їхня надмірна присутність викликала жах. І коли знайомий чорний «форд» без знаків розрізнення, що належав поліції штату, стояв коло будинку номер 245 на Террас-авеню, всі непокоїлися, чи не привіз капітан Родік якихось новин. Дім Келлерґанів стояв зі зсунутими шторами — день при дні, а потім — тижнями та місяцями. Оскільки Девід Келлерґан не служив уже відправ у церкві, з Манчестера терміново прислали нового священика, щоб відправи у соборі Сен-Джеймс не припинялися.

А потім були жовтневі тумани. В усіх усюдах запала густа сіра і вогка імла, потім пішли холодні дощі. Гаррі сидів сам у Гусячій бухті й потроху занепадав. Уже два місяці він нікуди не виходив. На весь день замикався в кабінеті й цокотів на друкарській машинці, не відриваючись від стосу списаних сторінок, перечитував їх і старанно передруковував. Прокидався він рано і давав собі лад: ретельно голився, гарно вбирався, хоч і знав, що не вийде з дому і нікого не побачить. Потім сідав за стіл і брався до праці, часом одходячи лише для того, щоб зварити кави; решту часу — переписував, правив, шматував написане і розпочинав усе наново.