Читать «Правда про справу Гаррі Квеберта» онлайн - страница 246

Засмучена і стривожена поверталася вона додому. Батько готував їй гарячий шоколад, кидав туди маршмелов і розпалював коминок у вітальні. Вони сідали на тахті, обличчям до вогню, і вона розповідала батькові про Гаррі.

— Чому він такий сумний? — запитувала вона. — Він просто вмирає!

— Хтозна, — казав Роберт Квінн.

Він боявся виходити з дому. Коли він кілька разів покидав Гусячу бухту, то знаходив у дверях ті жахливі записки. Хтось стежив за ним. Хтось бажав йому зла. Хтось підстерігав, коли його не буде вдома, і засовував у двері маленький конверт. А всередині — одні й ті ж слова:

«Я знаю, що ти зробив із цією п'ятнадцятирічною дівчинкою.

І незабаром усе місто про це дізнається».

Хто? Хто міг напосісти на нього? Хто знав про них із Нолою й тепер хотів його погубити? Йому аж недобре ставало. Коли знаходив черговий лист, його починало лихоманити. Боліла голова, давило в грудях. Часом його нудило, мучило безсоння. Боявся обвинувачень у тому, що він учинив з Нолою щось лихе. Як довести, що він ні в чому не винен? Починав уявляти найгірше: той моторошний блок для особливо небезпечних злочинців у федеральній в’язниці, куди його запроторять на довічне ув’язнення; а може, його чекає електричний стілець чи газова камера. Потроху почав боятися полісменів: сам вигляд однострою чи поліційного авто викликав у нього паніку. Якось, виходячи із супермаркету, помітив на паркувальному майданчику патруль, і один полісмен дивився на нього. Відчайдушно намагаючись зберігати спокій, він із покупками в руках швиденько попрямував до своєї автівки. І раптом почув, що його кличуть. Полісмен. Він удав, ніби не чує. Позаду грюкнули дверцята; патрульний вийшов. Він чув його кроки, чув, як дзеленчить ремінь із кайданками, пістолетом і кийком. Покидавши покупки в багажник, уже хотів був якнайшвидше чкурнути додому. Тремтів, спливав потом, майже нічого не бачив зо страху. «Головне — спокій, — думав він собі. — Сяду в авто і вперед. До Гусячої бухти не повернусь». Але не встиг: на плече йому лягла тяжка долоня.

Він ніколи не бився, не знав, як битися. Що робити? Відштовхнути його, сісти в машину і втекти? Вдарити його? Заволодіти його зброєю і застрелити? Він рвучко обернувся, готовий до всього. Полісмен простягав йому двадцятидоларовий папірець.

— Пане, у вас із кишені випало. Я гукав, та ви не чули. З вами все гаразд? Ви блідий мов крейда…

— Усе добре, — відповів Гаррі. — Все нормально… Я… я був… Я замислився, та й… Одне слово, дякую. Мені… мені треба їхати.

Полісмен привітно махнув рукою, та й пішов собі; Гаррі тіпало.

Після того випадку він знову повернувся до боксу, почав старанно тренуватися. Потім вирішив, що треба з кимсь порадитися. Трохи порозпитував і зв’язався з лікарем Роджером Ешкрофтом із Конкорда, якого вважали найкращим психіатром в окрузі. Вони домовилися про щотижневі сеанси по середах, з 10.40 до 11.30 ранку. Він не говорив із Ешкрофтом про анонімні листи. Говорив про Нолу, не називаючи її імені. Так він уперше зміг комусь розповісти про неї, і йому набагато полегшало. Ешкрофт сидів у м’якому кріслі й уважно слухав Гаррі, а як починав тлумачити його слова, то стукав пальцями по бильцях.