Читать «Правда про справу Гаррі Квеберта» онлайн - страница 242

Роберт згорнув зошит. Він плакав. Його дружина написала те, що ніяк не могла йому сказати. Вона його кохає. Справді кохає. Кохає лише його. Він ще ніколи не читав таких чудових слів. Утерши очі, щоб не заляпати сторінку, він перечитав іще раз; біднесенька Тамара, люба Тамара, вона страждала мовчки. Чому вона не сказала йому про Ешкрофта? Якщо їй погано, він страждатиме разом із нею, для того вони й одружилися. Посвітивши на останню полицю, він помітив папірець Гаррі, і це повернуло його до тями. Він згадав, навіщо прийшов сюди, згадав, що дружина лежить у ліжку, напившись снодійного, і що він повинен позбутися цього папірця. Він раптом розгнівався на себе за цей вчинок і замалим не відмовився від свого наміру, аж раптом йому спало на думку, що як він знищить той папірець, дружина, може, менше думатиме про Гаррі Квеберта, а більше — про нього, Роберта. Він для неї важливіший, вона його кохає. Тож узяв той аркуш і тихенько вийшов із «Кларксу», впевнившись перед тим, що не лишив ніяких слідів. Поїхав на велосипеді назад і в якомусь глухому провулку підпалив текст Гаррі Квеберта запальничкою. Дивився, як папір палає, скручується спершу в золотавому, потім у блакитному полум’ї, й потроху щезає. Незабаром від нього й сліду не лишилося. Роберт повернувся додому, надів ключа дружині на шию і ліг поруч, міцно її обнявши.

За два дні Тамара побачила, що папірця в сейфі нема. Жінка аж не тямилася: вона ж точно його туди клала, і тепер його там нема. Відімкнути сейф ніхто не міг, ключ завжди у неї, замок цілий, усе на місці. Невже вона згубила його в кабінеті? Чи несамохіть поклала не туди? Вона годинами нишпорила в кімнаті, вивертала шухляди і знову клала в них речі, перебирала папери і знову складала у стоси, та все було марно: той папірець безслідно щез.

*

Роберт Квінн розповів, що коли за декілька тижнів після того Нола зникла, дружина аж занедужала.

— Вона казала: якби в неї був той аркуш, поліція могла б узятися за Гаррі Квеберта. А Пратт пояснив їй, що без того папірця нічого не може вдіяти. Її охопила істерика. По сто разів на день вона вигукувала: «Це Квеберт! Це Квеберт! Я знаю, ти знаєш, усі ми знаємо! Ти ж бачив ту писанину, так?».

— А чому ви не розповіли в поліції те, що знали? — запитав я. — Чому не сказали, що Нола приходила до вас, говорила з вами про Гаррі? То був би слід, хіба ні?

— Та я хотів. Мене це дуже хвилювало. Ви могли б вимкнути диктофон, пане Ґольдмане?

— Авжеж.

Я вимкнув плеєр і поклав його в наплічник. Він сказав:

— Коли Нола пропала, я страшенно лютував на себе. Шкодував, що спалив той папірець, який вів до Гаррі. Адже завдяки цій дрібниці поліція могла б звернути на нього увагу, допитати, з’ясувати все до пуття. І якщо йому нема чого боятися, то й добре. Зрештою ж, невинним людям нема чого непокоїтися, правда ж? Одне слово, я гнівався на себе. І тоді почав писати анонімні листи й чіпляти Гаррі на двері, коли знав, що його немає вдома.