Читать «Правда про справу Гаррі Квеберта» онлайн - страница 243

— Що? То це ви писали ті анонімки?

— Я. Надрукував їх цілу купу на машинці своєї секретарки на рукавичковій фабриці в Конкорді. «Я знаю, що ти зробив із цією п'ятнадцятирічною дівчинкою. І незабаром усе місто про це дізнається». Я зберігав ті листівки в автівці, у бардачку. І коли бачив, що Гаррі в місті, їхав у Гусячу бухту і залишав лист.

— Але навіщо?

— Щоб заспокоїти власне сумління. Дружна весь час товкла, що він винуватець, і я гадав, що, може, так воно і є. А коли я весь час дошкулятиму Квебертові і лякатиму його, він урешті здасться поліції. Це тривало декілька місяців. А потім я це облишив.

— І що змусило вас відмовитися від цього?

— Його скорбота. Після її зникнення він був такий сумний… Просто інша людина. І я зрозумів, що то не може бути він. І дав йому спокій.

Я сидів, роззявивши рота. Про всяк випадок запитав:

— Скажіть, пане Квінне, це не ви часом підпалили Гусячу бухту?

Він усміхнувся: моє запитання його майже потішило.

— Ні. Ви чудова людина, пане Ґольдмане, і я б вам такого не заподіяв. Не знаю, який це шаленець утнув.

Ми допили пиво.

— То ви так і не розлучилися, — сказав я. — А з дружиною тепер усе гаразд? Маю на увазі, після того, як ви знайшли у сейфі її щоденник і всі ті дрібнички?

— Усе стало тільки гірше, пане Ґольдмане. Вона так само допікала мені й жодного разу не сказала, що кохає. Жоднісінького разу! За місяці, а потім і роки, що минули відтоді, я часто підсипав їй снодійне, щоб читати і перечитувати щоденник, оплакуючи наші спогади та сподіваючись, що все якось владнається. Надія на краще — це, мабуть, і є кохання.

— Мабуть, — кивнув я.

У своєму номері я з подвоєним завзяттям узявся до книжки. Змалював, як п’ятнадцятирічна Нола Келлерґан зробила все, щоб захистити Гаррі. Як вона підставляла і компрометувала себе, щоб він міг залишитися в Гусячій бухті й писати, щоб його ніхто не турбував. Як вона потроху стала музою і берегинею його творіння. Як їй пощастило створити довкола нього такий захисний ковпак, щоб він міг зосередитися на праці й пустити на світ найкраще творіння свого життя. І поки я писав, то ловив себе на думці, що Нола Келлерґан була тією винятковою жінкою, про яку мріє кожен письменник. Якось надвечір мені з Нью-Йорка зателефонувала Деніза, яка напрочуд старанно і самовіддано правила мій текс; вона сказала:

— Маркусе, здається, я плачу.

— Чому це? — не второпав я.

— Через ту дівчинку, Нолу. Здається, я теж її люблю.

Я всміхнувся й відказав:

— Як на мене, Денізо, її всі любили. Всі на світі.

А за два дні зателефонував страшенно схвильований Ґегаловуд.

— Письменнику! — заволав він. — У мене результати експертизи! Нехай йому всячина, ви своїм вухам не повірите! Почерк на рукописі — Лютера Калеба! Ніяких сумнівів. Ми знайшли вбивцю, Маркусе. Ми його знайшли!

7. Після Ноли

— Бережіть кохання, Маркусе. Нехай воно буде найбільшою вашою перемогою, єдиною метою. Коли вмирають одні люди, після них приходять інші люди. Після книжок будуть інші книжки. Після слави настане інша слава. Після грошей припливуть іще гроші. Та після кохання, Маркусе, після нього залишиться тільки сіль висохлих сліз.