Читать «Правда про справу Гаррі Квеберта» онлайн - страница 232

— А то вона пішла б до полішії…

— Лютере, що ти накоїв! Що ти накоїв?!

— Жмилуйшя, допоможи мені. Елі, допоможи.

— Тобі треба тікати, Лютере. Якщо тебе заарештують, потрапиш на електричний стілець.

— Ні, пошалій мене! Тільки не че! Не че! — перелякано заволав Лютер.

Раптом Стерн помітив у нього за поясом колодку пістолета.

— Лютере, що… що це?

— Бабчя… бабчя вше башила…

— Яка ще бабця?

— Ну там, у хаті…

— О боже, тебе хтось бачив?

— Елі, ми ж Нолою пошварилися… Вона не хтіла шлухатишя. Мені довелошя жробити їй поляше. Та вона вирвалашя і побігла, жапігла до тої хати… Я теж увійшов туди, гадав, нікого нема. А натрапив на ту бабчю… Мені довелошя її впити…

— Що? Що ти верзеш?

— Елі, благаю, допоможи!

Треба було позбутися тіла. Не гаючи й миті, Стерн узяв заступ і пішов копати яму. Місце обрав коло берега, де ґрунт був м’який і де ніхто, головне, Квеберт, не помітить перекопаної землі. Він швидко викопав неглибоку могилу і гукнув Калебові, щоб той приніс тіло, але не побачив його. Знайшов аж біля авто: той стояв навколішки, тримаючи в руках стос аркушів.

— Лютере! Що ти тут робиш, чорт би тебе вхопив!

Лютер плакав.

— Це Квепертова книшка… Нола мені про неї казала… Він напишав для неї книшку… Це шудова книшка.

— Неси її туди, я викопав яму!

— Жашекай.

— Га?

— Я хошу шкажати їй, шо я її кохаю.

— Що?

— Напишу кілька шлів. Дай мені рушку. Потім ми її поховаємо і я нажавшди жникну.

Стерн лайнувся, але таки дістав із кишені ручку, простягнув Калебові, й той написав на першій сторінці рукопису: «Прощавай, люба Ноло». Потім побожно поклав рукопис у торбинку, що висіла в Ноли на плечі, доніс її до ями і вкинув у могилу. Вони засипали її і розрівняли землю, накидавши зверху соснової глиці, шишок і моху, щоб усе мало звичний вигляд.

— А що було далі? — запитав я.

— А далі, — відказав Ґегаловуд, — Стерн почав думати, як захистити Лютера. І вийшов на Пратта.

— На Пратта?

— Так. Гадаю, Стерн знав, що Пратт учинив із Нолою. Відомо, що Калеб вештався довкола Гусячої бухти, що він шпигував за Гаррі та Нолою. Він міг бачити, як Нола сіла до Пратта в авто і той змусив зробити йому мінет… І міг розповісти Стернові. Тож того вечора Стерн залишає Лютера в Гусячій бухті, а сам їде до Пратта в поліцію, трохи згодом, годині об одинадцятій, коли припиняються пошуки, він зостається наодинці з Праттом і шантажує його, тобто вимагає дати Лютерові змогу забратися відціля, пропустити його через застави, а за те обіцяє мовчати про Нолу. І Пратт погоджується, бо як іще Калеб зміг би вільно дістатися аж до Массачусетса? Та Калеб відчуває, що його загнали в глухий кут. Йому нема куди їхати, він пропав. Він купує віскі і напивається. Хоче покінчити з усім. І падає з кручі у бухті Сансет. За кілька тижнів авто знаходять, і Пратт приїздить до Саґамора, щоб зам’яти справу, й вилучає Купера з переліку підозрюваних.

— А нащо вилучати Калеба, якщо він уже мертвий? — запитав я.

— Тому що є Стерн. І Стерн знає. Знімаючи вину з Калеба, Пратт захищає себе.

— Тобто Пратт і Стерн від самого початку знали правду?

— Авжеж. Вони поховали цю історію в надрах своєї пам’яті. І вже ніколи не зустрічалися. Стерн позбувся маєтку, продавши його Гаррі, й більше носа не потикав до Аврори. Тридцять років усі вважали, що цю справу ніколи не розкриють.