Читать «Правда про справу Гаррі Квеберта» онлайн - страница 223

Ґегаловуд перевів розмову на іншу тему.

— А як було з Нолою?

— Лютер їздив по неї до Аврори. Я сказав, що нічого не хочу про це знати. Звелів брати своє особисте авто, блакитний «мустанґ», а не службовий «Лінкольн». Коли я бачив, що він їде до Аврори, то відпускав усіх слуг. Не хотів, щоб хтось залишався в домі. Мені було дуже соромно. Тож я волів, щоб усе відбувалося не на веранді, де зазвичай була Лютерова майстерня, боявся, що хтось помітить. І він працював із Нолою в маленькій вітальні коло мого кабінету. Я приходив привітатися, коли вона з’являлася, і попрощатися, коли їхала додому. Поставив Лютерові умову: мені хотілося упевнитися, що все гаразд. Або принаймні не дуже кепсько. Пам’ятаю, вперше вона сиділа на тахті, застеленій білим простиралом. Уже гола, тремтлива, збентежена, перелякана. Я потис їй долоньку: вона була мов крига. Я ніколи не залишався з ними, але завжди був поблизу, хотів мати певність, що він не скривдить дівчинку. Потім навіть заховав у кімнаті переговорний пристрій. Умикав його і міг чути все, що відбувалося.

— Та й що ви чули?

— А нічого. Лютер і слова не сказав. Він і так був мовчкуватий через свої потрощені щелепи. Малював її, та й годі.

— Тобто він її не торкався?

— Ніколи! Кажу ж, я цього не потерпів би.

— Скільки разів приїздила Нола?

— Не пам’ятаю вже. Разів із десять, либонь.

— І скільки картин він написав?

— Одну.

— Ту, що ми конфіскували?

— Так.

Отож Гаррі міг лишитися з Аврорі тільки завдяки Нолі. Та чому Лютерові закортіло її малювати? І чому Стерн, який ладен був дозволити Гаррі мешкати в його домі задурно, раптом поступився Калебові й змусив Нолу позувати голою? На ці запитання Ґегаловуд не зміг відповісти.

— Я запитував, — пояснив він. — Сказав: «Пане Стерне, я й далі не можу збагнути, чому Лютер хотів малювати Нолу? Ви казали, що він цим насолоджувався: йдеться про сексуальну втіху? І ще ви казали про Елеонору — це його колишня дівчина?». Але він не захотів говорити на цю тему. Мовляв, це довга історія, що я й так знаю все, що мені треба, а решта — діло давнє. І скінчив розмову. Я був у нього неофіційно, тому не міг вимагати відповіді.

— Дженні розповідала, що Лютер хотів і з неї писати, — нагадав я.

— І що це? Він був маніяк із пензлем?

— Хтозна, сержанте. Гадаєте, Стерн поступився Лютерові, бо той йому подобався?

— Мені спадало таке на думку, і я запитав Стерна, чи було в нього щось із Калебом. Він дуже спокійно відповів, що нічогісінько не було. «Я дуже вірний партнер пана Сілфорда ще від початку 70-х, — сказав він. — До Лютера Калеба я не відчував нічого, крім жалості, тому й узяв його на службу. Хлопчина мешкав у Портленді, його жорстоко побили і покалічили. Він був хороший механік, а я саме не мав тоді водія і людини, яка б опікувалася моїми автівками. Між нами швидко виникли приятельські стосунки. Знаєте, він був чудовий хлопчина. Можна сказати, ми з ним були друзі». Бачите, письменнику, оті їхні дружні стосунки не дають мені спокою. Мені здається, наче там щось більше. Не в сексуальному плані: я певен, що Стерн не бреше і справді не мав до Калеба потягу. Ні, як на мене, це якісь… ну, хворобливіші зв’язки. Мені так здалося, коли Стерн розповідав, як він поступився Калебові й почав вимагати від Ноли позувати голяка. Йому було гидко, і все-таки він це зробив: Калеб наче мав над ним якусь владу. До речі, це не пройшло і повз Сілфордову увагу. Доти він і слова не мовив, лише слухав, та коли Стерн розповідав, як зайшов привітатися з переляканим голим дівчам, Сілфорд сказав: «Елі, як це? Що це? Що за історія? Чому ти ніколи нічого мені не казав?».