Читать «Правда про справу Гаррі Квеберта» онлайн - страница 222

— Скільки ти заробляєш?

— Три долари за годину! І чайові! — гордо відказала вона.

Стерн усміхнувся, розчулений її проханням. Дивився на Нолу з ніжністю: правду кажучи, йому не потрібні були гроші від оренди Гусячої бухти, він міг спокійнісінько дозволити Гаррі користуватися домом кілька зайвих місяців. Та цієї миті Лютер сказав, що хоче перебалакати з ним наодинці. Вони вийшли до сусідньої кімнати.

— Елі, — сказав Лютер, — я хошу її намалювати… Путь лашка… Путь лашка…

— Ні, Лютере. Тільки не це… Не зараз…

— Благаю тебе… Дожволь мені її малювати… Я вше так давно…

— Але чому? Чому її?

— Бо вона шхожа на Елеонору…

— Знову Елеонора? Годі! Пора вже це припинити!

І Стерн спершу був відмовився. Та Лютер так сильно просив, що той урешті поступився. Вони повернулися до Ноли, яка поволі їла печиво.

— Ноло, я подумав, — сказав він. — Я можу дозволити Гаррі Квебертові користуватися домом стільки, скільки він захоче.

Вона кинулася йому на шию.

— Дякую! Дякую, пане Стерне!

— Зачекай, є одна умова…

— Та звісно! Все, що захочете! Ви такий добрий, пане Стерне.

— Ти будеш позувати. Для картини. Малюватиме Лютер. Ти роздягнешся, і він писатиме тебе оголеною.

Вона остовпіла.

— Оголеною? Ви хочете, щоб я роздяглася догола?

— Так. Але ти тільки позуватимеш. До тебе ніхто й пальцем не доторкнеться.

— Але ж… це так соромно — бути голою… Я хочу сказати… — вона схлипнула. — Я сподівалася, що надаватиму вам якісь дрібні послуги: буду працювати в саду чи складатиму каталог вашої бібліотеки. Я й не думала, що мені доведеться… Я про таке не думала.

Вона втерла сльози. Стерн дивився на цю сердешну, ніжну юну жінку, яку він змушував позувати голою. Йому хотілося обняти її, заспокоїти, та він не міг піддатися почуттям.

— Така моя ціна, — суворо сказав він. — Ти позуєш гола, і Квеберт живе собі далі в тому домі.

Вона кивнула.

— Гаразд, пане Стерне. Зроблю все, що захочете. Віднині я ваша.

*

Через тридцять три роки після тієї сцени Стерн, якому не давало спокою сумління, намагаючись спокутувати свій гріх, провів Ґегаловуда на терасу, де колись вимагав од Ноли, щоб вона заради порятунку свого кохання роздяглася догола перед його водієм.

— Отак, — мовив він, — отак Нола ввійшла в моє життя. Наступного дня я спробував зв’язатися з Квебертом і сказати, що він може лишитися в Гусячій бухті, та до нього неможливо було добитися. На цілий тиждень він наче у землю запався. Я навіть послав Лютера початувати біля його дому. Врешті він зумів перехопити Квеберта, коли той уже їхав із Аврори.

Потім Ґегаловуд запитав:

— Невже вас не здивувало Нолине прохання? І той факт, що п’ятнадцятирічне дівча має зв’язок із чоловіком, якому понад тридцять років, і просить вас про послугу?

— Знаєте, сержанте, вона так гарно розповідала про кохання… Так гарно… Я ніколи не зміг би знайти таких слів. Та й сам я кохав чоловіків. Ви знаєте, як тоді ставилися до ґеїв? Утім, і зараз так само ставляться… Недарма я й далі приховую це. Приховую так, що коли Ґольдман змальовує мене старим садистом, натякаючи, що я знущався з Ноли, я боюся щось заперечити. Посилаю адвокатів, подаю позови, домагаюся, щоб книжку заборонили. Натомість достатньо було б заявити на всю Америку, що я іншої орієнтації. Але наші громадяни такі високоморальні, тому я не можу плямувати репутацію.