Читать «Правда про справу Гаррі Квеберта» онлайн - страница 215
Жоель Діккер
— Бачите, лікарю, цей симпатичний полісмен упадає коло неї. Я звеліла їй запросити його на обід у неділю. Дочка не хотіла, та я змусила її.
— Навіщо ви змусили її, пані Квінн?
Тамара знизала плечима і, знову відкинувшись на диванний валик, замислилася.
— Тому що… Бо я не хочу, щоб вона залишилася сама.
— Ви боїтеся, що ваша дочка буде самотня до кінця життя?
— Авжеж! Так і є! До кінця життя!
— А ви сама боїтеся самотності?
— Боюся.
— Що ви уявляєте, коли думаєте про самотність?
— Самотність — це смерть.
— Ви боїтеся померти?
— Смерть жахає мене, лікарю.
За обідом у Квіннів на Тревіса посипався цілий град запитань. Тамара хотіла дізнатися про розслідування, що зайшло у глухий кут. Роберт теж намагався поділитися своїми цікавими спостереженнями, та щойно розтуляв рота, як дружина уривала його. «Замовкни, Бобусику. Це шкідливо для твого раку». Дженні сиділа з нещасним виглядом і майже нічого не їла. Тільки її матінка весь балакала. Аж як настав час яблучного пирога, вона зважилася й запитала:
— То що, Тревісе, у вас є список підозрюваних?
— Взагалі, нема. Треба сказати, ми зараз трохи заплуталися. Божевілля якесь, жодної зачіпки.
— А Гаррі Квеберта підозрюєте?
— Мамо! — вигукнула Дженні.
— Що «мамо»? В цьому домі вже й запитати не можна? І заговорила я про нього не просто так. У мене вагомі підстави, Тревісе: він збоченець. Так-так, збоченець! І я нітрохи не здивуюсь, якщо він виявиться причетний до зникнення цього дівчати.
— Те, що ви кажете, дуже серйозне, пані Квінн, — зауважив Тревіс. — Таке не можна казати, не маючи доказів.
— А в мене докази були! — істерично вигукнула вона. — Були! Уяви собі, в мене був аркуш, написаний його рукою, справжнісінький компромат, він лежав у моєму сейфі, в ресторані! І ключ від сейфа є тільки в мене. А знаєш, де я його тримаю? На шиї в мене висить! Я його ніколи не знімаю! Ніколи! І ось днями хотіла взяти той клятий папірець і віддати Праттові, а він зник! Його нема в сейфі! Як це сталося? Нічогісінько не розумію. Чари якісь, та й годі!
— Може, ти просто його не туди поклала? — припустила Дженні.
— Прикуси язичка, доцю. Я все-таки ще не з’їхала з глузду. Бобусику, я з’їхала з глузду?
Роберт невизначено кивнув, і дружина ще дужче розлютилася.
— Бобусику, чому ти не відповідаєш, коли я запитую?
— Бо в мене рак, — нарешті відказав він.
— То й не дістанеш пирога. Лікар сказав: солодке для тебе — чистісінька смерть.
— Я не чув, щоб лікар казав таке! — вигукнув Роберт.
— Бач, ти вже, бідолахо, теть оглух від того раку. Місяців за два ти підеш на той світ, сердешний мій Бобусику.
Щоб трохи відпружити ситуацію, Тревіс спробував продовжити розмову.
— Так чи так, якщо доказів у вас нема, це непереконливо, — сказав він. — Розслідування — тонке і наукове діло. Я був найкращий випускник поліційної академії, тому трохи на цьому знаюся.
Сама згадка, що папірець, який міг утопити Гаррі з головою, десь зник, доводила Тамару до сказу. Щоб заспокоїтися, вона вхопила лопатку для пирога і рішуче розчикрижила його на шматки. Бобусик схлипував: йому страх як не хотілося на той світ.
