Читать «Правда про справу Гаррі Квеберта» онлайн - страница 211
Жоель Діккер
— То ви вважали, що перемогли…
— Правду кажучи, так. Хоч формально програв, але мені здавалося, що переміг.
— Оце і є відповідь. Байдуже, програв ти чи переміг, Маркусе. Важливо, який шлях ти пройшов од гонга першого раунду до гонга останнього. Результат матчу — це просто інформація для глядачів. Хто має право сказати, що ви програли, якщо сам вважаєте, що ви виграли? Життя, Маркусе, як біг: завжди знайдеться той, хто бігає швидше чи повільніше за вас. Зрештою важливо, скільки снаги ви вклали в те, щоб пройти свій шлях.
— Гаррі, я бачив у вестибюлі оголошення…
— Університетський чемпіонат із боксу?
— Ага. Там будуть усі великі університети… Гарвард, Єль… Я… мені теж кортить узяти участь.
— Тоді я вам допоможу.
— Справді?
— Так. Ви завжди можете на мене розраховувати, Маркусе. Пам’ятайте це. Ми з вами одна команда. На все життя.
Усім здавалося, наче вони бачили Нолу. В універсамі сусіднього міста, на автобусній зупинці, біля шинквасу в кав’ярні. Ще тиждень після її зникнення, поки тривали пошуки, поліції випало мати справу з великою кількістю помилкових свідчень. В окрузі Колридж зірвали показ фільму: якомусь глядачеві здалося, начебто в третьому ряду він побачив Нолу. З околиці Манчестера доправили до комісаріату батька, який проводив на ярмарок свою доньку, п’ятнадцятирічну білявочку.
Попри всі зусилля, пошуки не давали результату. Залучили всіх довколишніх мешканців, охопивши сусідні з Авророю райони, та все марно. Фахівці з ФБР, які прибули на допомогу, спираючись на власний досвід і статистику, радили, де треба шукати передовсім, — у річках і озерах, на узліссях, біля автостоянок, на смітниках, де гнили смердючі покидьки. Справа була така складна, що вони покликали навіть екстрасенса, який працював із двома вбивствами в Ореґоні, щоправда, цього разу він був безсилий.
Аврора нуртувала, містечко заполонили роззяви та журналісти. У поліційному відділку на головній вулиці ні на мить не зупинялася робота: тут координували пошуки, збирали і тасували інформацію. Телефон був аж гарячий від нескінченних дзвінків, переважно дріб’язкових, і кожен дзвінок потребував ретельної й забарної перевірки. Якісь зачіпки таки виявили у Вермонті й Массачусетсі, туди послали кінологів, та марно. Прес-конференції, що їх біля відділку двічі на день давали начальник поліції Пратт і капітан Родік, дедалі дужче скидалися на визнання власного безсилля.