Читать «Правда про справу Гаррі Квеберта» онлайн - страница 210
Жоель Діккер
— Гаррі, що ви таке кажете?
— Правду. Я люблю вас, як сина. І любитиму завжди. Але надалі ми не можемо бути друзями.
— Чому? Через ваш дім? Я ж сказав, що за все заплачу! Заплачу!
— Маркусе, ви знову не розумієте. Це не через дім.
Я на мить заґавився, і він завдав мені кілька ударів у плече.
— Бороніться, Маркусе! Якби це була голова, я би вас убив.
— Та начхати мені на оборону! Я хочу знати! Хочу збагнути, що означає оця ваша гра в загадки!
— Це не гра. Ось як зрозумієте, тоді й розкриєте цю справу!
Я завмер на місці:
— О боже, про що це ви? Ви щось приховуєте від мене? Ви не все мені розповіли?
— Я вам усе розповів, Маркусе. Правда у ваших руках.
— Нічогісінько не розумію.
— Знаю. Та коли зрозумієте, все буде інакше. У вашому житті настала переломна мить.
Я досадливо сів просто на бетон. Він заволав, що ще не пора сідати.
— Підведіться! Встаньте! Ми творимо шляхетне мистецтво боксу!
Та мені вже було начхати на його шляхетне мистецтво боксу.
— Для мене бокс має сенс лише у зв’язку з вами, Гаррі! Пам’ятаєте чемпіонат з боксу 2002 року?
— Авжеж, пам’ятаю. Як це я можу забути?
— То чому ми не можемо більше бути друзями?
— Через книжки. Книжки нас звели, тепер вони нас і розлучають. Так судилося.
— Судилося? Як це?
— Усе зосередилося на цих книжках… Маркусе, я знав, що ця мить настане, від того самого дня, як побачив вас.
— Яка ще мить?
— Це через книжку, що ви зараз пишете.
— Через мою книжку? Та я покину її, як хочете! Хочете, щоб я все скасував? Заради бога, я скасую! Вже скасував! Книжки не буде! Нічого не буде!
— На жаль, усе це марно. Все одно буде інша книжка.
— Гаррі, про що ви кажете? Я нічогісінько не розумію.
— Ви напишете цю книжку, Маркусе, і це буде чудова книжка. Головне, не зрозумійте мене хибно: я дуже радий за вас. Але тепер пора нам розлучитися. Один письменник іде, другий народжується. Ви прийшли мені на зміну, Маркусе. Незабаром станете великим письменником. Вам заплатили за права мільйон доларів! Мільйон доларів! Ви будете великою людиною, Маркусе. Я завжди це знав.
— Боже ж мій, що ви хочете цим сказати?
— Маркусе, ключ до відгадки — у книжках. Він у вас перед очима. Придивіться добре! Бачите, де ми зараз із вами?
— На паркувальному майданчику.
— Ні, Маркусе, ні! Ми — біля початків зла! І я вже тридцять років із жахом чекаю цієї миті.
— Ви неправильно б’єте, Маркусе. Удар хороший, але перша фаланга середнього пальця надто випинається вперед і під час удару ковзає.
— Я в рукавичках не відчуваю її.
— Ви повинні вміти боксувати без рукавичок. Рукавички потрібні лише для того, щоб не вбити супротивника. Самі зрозумієте, коли ударите не в грушу, а в щось інше.
— Гаррі… як ви гадаєте, чому я завжди боксую сам?
— Спитайте про це себе.
— Думаю, я просто боюся. Боюся програти.
— Та коли ви пішли до тієї зали в Ловеллі, як я радив, і той величезний мурин зробив із вас котлету, що ви тоді відчули?
— Гордість. Потім я відчув гордість. Наступного дня оглянув синці, й вони мені сподобалися: я здолав себе, я зважився! Я зважився битися!
