Читать «Правда про справу Гаррі Квеберта» онлайн - страница 209
Жоель Діккер
— А нащо мені там щось забирати?
— На згадку…
Він скривився.
— Від згадок сама журба, Маркусе. Оце побачив цю бляшанку, й мені хочеться заплакати.
Він узяв її й притулив до грудей.
— Коли вона зникла, — сказав він, — я не брав участі в пошуках… Знаєте, що я робив?
— Ні.
— Я чекав, Маркусе. Я чекав на неї. Якби я шукав, то це означало б, що її вже немає. Тому я чекав, я був певен, що вона до мене повернеться. Не сумнівався, що одного чудового дня вона до мене прийде. І хотів, щоб того дня вона пишалася мною. Я тридцять три роки готувався до її повернення! Тридцять три роки! Щодня купував для неї квіти і шоколад. Я знав, що, крім неї, нікого не кохатиму; кохання, Маркусе, буває раз у житті! Якщо ви не вірите мені, то ще не кохали. Вечорами я чекав її, сидячи на тахті, казав собі, що вона з’явиться несподівано, як ото завше робила. Коли я їздив країною з лекціями, то завжди залишав у дверях записку: «
Він пішов до східців.
— Куди ви, Гаррі?
— Боксувати. Все, що в мене лишилося, це бокс.
Він спустився на паркувальний майданчик і заходився витинати войовничі викрутаси під стривоженими поглядами відвідувачів сусіднього ресторану. Я наздогнав його; він став у бойову стійку і спробував завдати серію прямих ударів, але навіть боксував він тепер якось інакше.
— Скажіть чесно, навіщо ви прийшли? — запитав він поміж двома випадами правою.
— Навіщо? Побачитися…
— А чому це вам так кортить зі мною побачитися?
— Ми з вами друзі!
— Маркусе, ви ніяк не хочете збагнути однієї простої речі: ми вже не можемо бути друзями.