Читать «Правда про справу Гаррі Квеберта» онлайн - страница 208

— Чий це пес? — запитав я.

— Гаррі.

— Не знав, що в нього був пес.

— Його звали Шторм. Років дванадцять чи й тринадцять він прожив у нього.

Шторм. Здається, я чув уже десь те прізвисько, та вже не пам’ятав де.

— Маркусе, — озвався Пінкас. — Вибач, якщо образив тебе днями. Я не хотів.

— Пусте.

— Ох, не пусте. Я не знав, що тобі погрожували. Через ту книжку?

— Мабуть.

— А хто ж це зробив? — обурено запитав він, показуючи на спалений дім.

— Хтозна. В поліції кажуть, використовувалося пальне, щось на кшталт бензину. На березі знайшли порожню каністру, але чиї на ній відбитки пальців, невідомо.

— То тобі погрожували, а ти лишився?

— Так.

— Чому?

— А чому я повинен тікати? Бо страшно? Страху піддаватися не можна.

Пінкас сказав, що я велика людина і що йому теж хотілось би досягнути чогось у житті. Дружина завжди в нього вірила. Вона вмерла кілька років тому від пухлини. І перед смертю сказала, немов хлопчиськові, який подає надії: «Ерні, ти зробиш у житті щось велике. Я вірю в тебе». — «Я занадто старий… Життя вже минуло». — «Ерні, пізно не буває ніколи. Поки ти не вмер, у тебе все попереду». Та все, на що спромігся Ерні після її смерті, це влаштувався підробляти в монберрівському супермаркеті, щоб оплатити рахунки за хіміотерапію й утримувати пам’ятник на цвинтарі.

— Я збираю візки, Маркусе. Ходжу по паркувальному майданчику, шукаю самотні, покинуті візки, беру їх, втішаю і ставлю до їхніх приятелів на стоянку, для наступних покупців. Візкам не загрожує самотність. Вони недовго бувають одинокі. Бо в всіх супермаркетах є такий собі Ерні, який збирає їх і повертає в сім’ю. Але хто ж потім прийде по самого Ерні, щоб повернути в родину його, скажи мені? Чому для візків у супермаркеті роблять більше, ніж для людей?

— Твоя правда. Що я можу зробити для тебе?

— Мені хочеться бути поміж тими, кому ти дякуватимеш у своїй книжці. На останній сторінці, як часто роблять письменники. Щоб там було моє ім’я. Найперше в переліку і — великими літерами. Адже я все-таки допоміг тобі збирати інформацію. Як гадаєш, можна таке зробити? Моя дружина пишалась би мною. Її чоловік доклав зусиль до величезного успіху Маркуса Ґольдмана, нової літературної зірки.

— Авжеж, — сказав я. — Неодмінно так і зроблю.

— Я читатиму їй твою книжку, Марку. Щодня буду сідати коло неї й читати їй твою книжку.

— Нашу книжку, Ерні. Нашу.

Раптом ми почули позаду кроки. То була Дженні.

— Я побачила на повороті твоє авто, — сказала вона.

Ми з Ерні всміхнулися її словам. Я підвівся, і Дженні по-материнському обняла мене. Потім глянула на дім і заплакала.

Того ж таки дня, по дорозі до Конкорда, я заїхав до Гаррі в мотель «Морський берег». Він стояв біля дверей свого номера, голий до пояса, і відпрацьовував боксерські удари. Він дуже змінився. Угледівши мене, запропонував:

— Побоксуймо, Маркусе.

— Мені треба з вами побалакати.

— Ото й побалакаємо.

Я простягнув йому бляшанку «На згадку про Рокленд, Мен», що знайшов у руїнах його домівки.

— Ось, повертаю вам. Був у Гусячій бухті. В домі повнісінько ваших речей… Чом би вам їх не забрати?