Читать «Правда про справу Гаррі Квеберта» онлайн - страница 203
Жоель Діккер
— Що це за халепа зі зниклою дівчинкою? — запитав він у господаря.
— Кепські справи… Це сталося в містечку за годину їзди відціля: вбили бідолашну жінку і викрали п’ятнадцятирічне дівча. Вся поліція штату шукає її…
— А як дістатися до Аврори?
— Їдьте сто першим шосе на схід. Дістанетеся до океану, далі по шосе номер один, і ви в Аврорі.
Недобре передчуття не покидало Джея Калеба, тож він подався до Аврори. На першому шосе його двічі зупиняли на поліційних заставах. Проїжджаючи повз густий ліс Сайд-Крік-лейн, він на власні очі оцінив масштаби пошуків: десятки карет швидкої допомоги, скрізь полісмени з собаками. Діставшись середмістя, він зупинився біля ресторанчика на головній вулиці, відразу за яхтовою пристанню. У закладі було повнісінько люду. Він увійшов і сів за шинквасом. Гарненька молода білявочка налила йому кави. На мить здалося, начебто він її десь бачив, хоч ніколи досі тут не бував. Придивився; дівчина до нього всміхнулася. Потім побачив на бейджику її ім’я — Дженні. І раптом збагнув: жінка на малюнку Лютера, на тому вугільному шкіцу, що йому особливо подобався, — це вона! Він чудово пам’ятав напис на звороті: «
— Я можу вам чимсь допомогти? — запитала вона. — У вас такий розгублений вигляд.
— Я… таке жахіття тут сталося…
— Ой, не кажіть… Досі ніхто не знає, що з дівчинкою. Така молодесенька! П’ятнадцять років лише! Я добре її знаю, вона тут працює по суботах. Її звати Нола Келлерґан.
— Як… як ви сказали? — затинаючись перепитав Джей, сподіваючись, що не розчув.
— Нола. Нола Келлерґан.
Почувши це ім’я, він заточився. Його нудило. Треба вшиватися відціля, якнайдалі. Він кинув на шинквас десять доларів і поспіхом вийшов.
Коли повернувся додому, Надя тієї ж миті помітила, що чоловік страшенно схвильований. Вона кинулася до нього і майже впала в його обійми.
— Ох, Джею, що коїться?
— Три тижні тому ми з Лютером ходили ловити рибу, пам’ятаєш?
— Аякже, наловили окунців, яких геть неможливо було їсти. А чому ти запитуєш?
І Джей розповів дружині про той день, неділю, 10 серпня 1975 року. Лютер приїхав до Портленда напередодні ввечері: вони домовилися піти зранку на озеро ловити рибу. День був погожий, клювало чудово, вони знайшли затишну місцинку, і їм ніхто не заважав. Попиваючи пиво, заговорили про життя.
— Тату, я хошу тобі шкажати, — озвався Лютер. — Я жуштрів нежвишайну дівшину.
— Та невже?
— Ій-богу! Шешне шлово. Вона не така, як уші. Вона жмушила калатати моє шерче, і жнаєш, вона мене кохає. Вона шама шкажала. Якошь я тепе ж нею пожнайомлю. Певен, вона топі шпотопаєтьшя.
Джей усміхнувся.
— А ім’я в неї є?
— Нола, тату. Нола Келлерґан.
І ось, згадавши той день, Джей Калеб сказав дружині:
— Нола Келлерґан — так звати викрадену в Аврорі дівчинку. Як на мене, Лютер утнув величезну дурницю.