Читать «Правда про справу Гаррі Квеберта» онлайн - страница 201

— А ти не вішай носа! — приязно підбадьорив Стерн. — Якщо життя б’є тебе, вгати і йому! Як дивишся на те, щоб улаштуватися на роботу? Я шукаю людину, яка би доглядала мої авто і була моїм водієм. Ти мені подобаєшся. Якщо погодишся, візьму тебе.

Отак за тиждень Лютер перебрався до Конкорда, у флігель для прислуги у величезному родинному маєтку Стерна.

*

Сілла вважала, що братова зустріч зі Стерном — неймовірна удача.

— Завдяки Стернові Лют знову став людиною. У нього з’явилася робота і гроші. А головне, він знову почав малювати. Вони зі Стерном чудово знаходили спільну мову: він був не лише його водієм, а й помічником, ба навіть другом. Стерн нещодавно перейняв справи від батька і мешкав у величезному домі, що був завеликий для нього. Як на мене, він радий був Лютеровому товариству. Вони дуже прихилилися один до одного. Лют служив у нього наступні дев’ять років. До самісінької своєї смерті.

— Пані Мітчелл, — озвався Ґегаловуд, — а які стосунки були з братом у вас?

Вона всміхнулася.

— Він був несхожий на інших людей. Добрий, лагідний! Любив квіти, мистецтво. Не повинен він був померти, як звичайний водій лімузина. Зрозумійте мене правильно, я нічого не маю проти водіїв, але Лют був особливий! У неділю він частенько приїздив до нас обідати. З’являвся вранці, був із нами весь день, а ввечері повертався до Конкорда. Я дуже любила ті неділі. Надто ж як він починав малювати в своїй колишній кімнаті: він улаштував там робітню. У нього був величезний талант. Щойно він починав малювати, відразу ставав надзвичайно вродливий. Я сідала на стільці у нього за спиною і дивилася. Дивилась, як із хаосу мазків вимальовуються реалістичні, приголомшливої сили сцени. Спершу здавалося, наче він малює казна-що, а потім посеред тих плям і рисок поставав образ, і кожен штрих набував сенсу. То були неповторні миті. Я казала, що він повинен далі навчатися живопису, подумати все-таки про школу образотворчого мистецтва, влаштовувати виставки свої робіт. Але він не хотів, через своє обличчя, через дикцію. Через усе. До тієї трагедії він казав, що малює, бо не може не малювати. А як отямився після того всього, казав, що малює, щоб не було так самотньо.

— Можна поглянути на його картини? — запитав Ґегаловуд.

— Авжеж. Батько зібрав цілу колекцію, всі картини, що лишилися в Портленді, й ті, що їх він забрав у Стерна, з Лютерової кімнати після його загибелі. Він казав, що можна буде віддати їх до музею, що вони матимуть успіх. А тимчасом поскладав їх у коробки, на згадку; потім батьки повмирали, і тепер картини в мене.

Сілла провела нас у підвал; в одному з приміщень височіла ціла гора дерев’яних ящиків. Із них стирчало декілька великих картин, поміж рамами купою лежали шкіци та малюнки. Їх було на диво багато.

— Такий гармидер тут, — вибачливо сказала вона. — Просто жмут спогадів. У мене рука не піднялася щось викинути.

Перебираючи картини, Ґегаловуд дістав полотно з портретом юної білявочки.

— Це Елеонора, — пояснила Сілла. — Ці картини написано ще до каліцтва. Він полюбляв її малювати. Казав, може малювати її хоч усе життя.