Читать «Правда про справу Гаррі Квеберта» онлайн - страница 200

*

— Декілька днів Лютер перебував у комі, — сказала Сілла. — А як отямився, зрозуміли, що на обличчі в нього немає жодної цілої кістки. Йому робили пластичні операції, але так і не повернули колишньої зовнішності. Два місяці він пролежав у лікарні й вийшов, щоб жити зі скаліченим обличчям та невиразним мовленням. Про В’єтнам, звісно, можна було забути, про все інше теж. Він цілісінькими днями стуманіло сидів у хаті, не малював, не будував якихось планів. За півроку Елеонора розірвала заручини і навіть виїхала з Портленда. Хто її засудить? Їй було вісімнадцять років, і вона не хотіла решту життя опікуватися Лютером, який перетворився на бліду тінь самого себе, поринувши у власне горе. Він став іншою людиною.

— А злочинці? — запитав Ґегаловуд.

— Їх так і не знайшли. Ця ватага тоді вже не вперше сваволила в наших краях. І щоразу покидьки всмак тішилися тими «польовими голами». Але випадок із Лютером був найжахливіший: вони мало не вбили його. Про це писали всі газети, поліція скрізь їх шукала. Та про них ніхто більше не чув. Либонь, полякалися, що їх зловлять.

— Що сталося з вашим братом потім?

— Наступні два роки Лютер нічого не робив, лише цілісінькими днями вештався по хаті. Наче примара, їй-богу. Батько до пізньої ночі працював, а мати намагалася знайти собі справи поза домом. То були нестерпні два роки. А потім, 1966-го, хтось раптом подзвонив у двері.

1966 рік

Він не відразу відчинив: Лютерові нестерпно було показуватися комусь на очі. Та, крім нього, вдома нікого не було: а раптом щось важливе? Він таки відчинив. Перед ним стояв чоловік, років із тридцять, ошатно вбраний.

— Вітаю, — мовив він. — Даруйте, що без попередження, але в мене авто вийшло з ладу. Метрів за п’ятдесят звідціля. Ти часом не знаєшся на механіці?

— Це жалежить від того, шо у ваш, — відказав Лютер.

— Нічого особливого, просто колесо спустило. А я ніяк не можу впоратися з домкратом.

Лютер погодився допомогти. Авто, розкішне купе, стояло на узбіччі неподалік. Переднє праве колесо нахромилося на цвях. Домкрат було погано змащено, тож його заклинило, та Лютер усе-таки підвів його під авто і поміняв колесо.

— Ого, вражає, — сказав чоловік. — Пощастило, що я тебе зустрів. Ти що робиш? Механік?

— Нішого. Раніше малював. А потім шталася біда.

— А грошенята чим заробляєш?

— Я не жаробляю.

Чоловік пильно глянув на нього і простягнув руку.

— Я Елайджа Стерн. Дякую тобі, дуже дякую.

— Лютер Калеб.

— Радий знайомству, Лютере.

Якусь хвилю вони розглядали один одного. Врешті Стерн поставив запитання, що непокоїло його, відколи Лютер відчинив двері.

— Що з обличчям?

— Ви шули про «ватаху футболіштів»?

— Ні.

— Вони нападали на людей жадля жабави. І били по голові, як по м’яшу.

— Господи, який жах… Співчуваю.

Лютер похмуро стенув плечима.