Читать «Правда про справу Гаррі Квеберта» онлайн - страница 198

Наступного дня, зранку, змучений невідомістю, він зателефонував Елайджі Стернові і запитав, чи той бачив його сина. «Лютера? — озвався Стерн. — Нема його. Він узяв відпустку. Хіба нічого вам не казав?» Усе це було дуже дивно. Чому Лютер подався кудись, не попередивши їх? Джей Калеб був розгублений, він уже не міг чекати, тому вирушив шукати сина.

*

Згадавши це, Сілла Мітчелл затремтіла. Вона квапливо підвелася зі стільця і зварила ще кави.

— Того дня, — провадила вона, — батько подався в Конкорд, мама лишилася дома на той випадок, якщо Лютер таки з’явиться, а я пішла погуляти з подругами. Додому повернулася пізно. Батьки розмовляли у вітальні. Я почула, як батько сказав: «Здається, Лютер утнув величезну дурницю». Я запитала, що діється, і він звелів мені не казати нікому, що Лютер зник, надто ж поліції. Сказав, що сам його знайде. Він марно шукав його понад три тижні. До самої катастрофи.

Вона ледве стримувала сльози.

— Що ж сталося, пані Мітчелл? — лагідно запитав Ґегаловуд. — Чому ваш батько вважав, що Лютер утнув дурницю? Чому він не хотів залучати поліцію?

— Ох, це так непросто, сержанте… Все так непросто…

Вона розгорнула альбом зі світлинами і почала розповідати про сім’ю — про Джея, їхнього лагідного батька, про матінку Надю, яка була колись переможницею конкурсу краси штату Мен, це вона прищепила їм смак до прекрасного. Лютер був на дев’ять років старший за Сіллу. Обоє народилися в Портленді.

Показала нам дитячі світлини. Батьківський дім, відпочинок у Колорадо, велетенський склад батькового підприємства, де вони з Лютером завжди гралися влітку. Було декілька світлин родини з Йосемітського парку: 1963 рік, Лютерові вісімнадцять, він гарний, ставний і витончений хлопчина. Потім нам трапилася світлина, датована осінню 1974-го: Сіллі двадцять років. Батьки постаріли. Джею, гордому батькові родини, шістдесят, у нього проступило черевце. На материному обличчі з’явилися зморшки, що вона з ними вже нічого не може вдіяти. Лютерові років зо тридцять, лице понівечене.

Сілла довго дивилася на ту світлину.

— До того часу ми були чудовою родиною, — врешті сказала вона. — І були щасливі.

— До якого часу? — запитав Ґегаловуд.

Вона глянула на нього, наче відповідь була очевидна.

— До того, як на нього напали.

— Напали? — перепитав Ґегаловуд. — Я не знав про це.