Читать «Правда про справу Гаррі Квеберта» онлайн - страница 163
Жоель Діккер
— Але ви все одно будете письменником! Ми надішлемо рукопис у Нью-Йорк поштою! Мені так подобається ваш новий роман! Це, мабуть, найпрекрасніший роман, що мені доводилося читати. Ви станете дуже великим письменником. Я вірю у вас! То тридцятого, так? За два тижні? За два тижні ми втечемо, ви і я! За кілька годин дістанемося до Канади. Ми будемо такі щасливі, ось побачите! Кохання, Гаррі, кохання — це єдина річ, що може зробити життя по-справжньому чудесним. Усе інше — зайве.
Він сидів за кермом патрульного авто і дивився на неї крізь вітрину «Кларксу». Після балу вони майже не розмовляли: вона поводилася відчужено, а він сумував. Віднедавна Дженні була якась особливо нещасна. Він гадав, чи це не через її байдужість, але згадав раптом, як застав був її в сльозах на ґанку і як дівчина сказала, що її скривдив один чоловік. Скривдив. Що вона мала на увазі? Може, вскочила в якусь халепу? Або що гірше — її побили? Хто? Що тут коїться? Вирішив зібратися на дусі й поговорити. Як завжди, дочекався, поки шинок спорожніє, і лише тоді наважився ввійти. Дженні прибирала зі столика.
— Привіт, Дженні, — сказав він, відчуваючи, як гамселить його серце.
— Вітаю, Тревісе.
— Як життя?
— Помалу.
— Ми нечасто бачилися після балу, — сказав він.
— Багато роботи.
— Я хотів сказати, що радий був бути твоїм кавалером.
— Дякую.
Лице її було заклопотане.
— Дженні, ти останнім часом наче віддалилася від мене.
— Ні, Тревісе… Я… Це не стосується тебе.
Вона думала про Гаррі, думала про нього і вдень, і вночі. Чому він не хоче її? Заходив сюди декілька днів тому з Елайджею Стерном і хоч би словом із нею перекинувся. Вона чудово бачила, як вони ще й кепкували з неї.
— Дженні, якщо в тебе якісь проблеми, можеш розповісти мені. Ти ж знаєш.
— Знаю. Ти хороший хлопець, Тревісе. Але я маю доприбирати.
І вона попрямувала до кухні з горою тарілок у руках.
— Зажди, — перепинив її Тревіс.
Ухопив її за руку, намагаючись зупинити. Дотик був легенький, але Дженні зойкнула від болю, впустила тарілки, що скалками розлетілися по підлозі. Тревіс зачепив величезний синець, що лишився в неї на правиці після розмови з Лютером і який Дженні намагалася приховати під довгим рукавом, хоч було й гаряче.
— Вибач, будь ласка, я такий незграба, — сказав Тревіс, кинувшись збирати бите шкло.
— Ти не винен.
Він подався з нею в кухню й, узявши щітку, заходився замітати долівку. Коли повернувся, вона мила руки, засукавши рукави, й він помітив сині плями в неї на зап’ясті.
— А це що таке? — запитав він.
— Та нічого, вдарилася об двері.
— Вдарилася? Не розповідай байок! — вибухнув Тревіс. — Тебе побили, ось що! Хто це зробив?
— Пусте.
— Ні, не пусте, це дуже важливо! Я хочу знати, хто тебе скривдив, я вимагаю! Скажи, бо я не піду, поки не взнаю.
— Це… ну, це Лютер Калеб учинив. Стернів водій. Він… Це сталося днями, вранці, він розгнівався. Вхопив мене за руку, боляче. Та він не навмисне. Просто сили не розрахував.