Читать «Правда про справу Гаррі Квеберта» онлайн - страница 164
Жоель Діккер
— Дженні, це серйозно! Дуже серйозно! Якщо він тут з’явиться, негайно скажи мені!
Вона йшла дорогою до Гусячої бухти і співала. Її переповнювала радість: за десять днів вони разом поїдуть звідси. За десять днів вона врешті почне жити по-справжньому. Лічила ночі, що лишилися до того великого дня: вже так скоро! Угледівши дім наприкінці доріжки, посипаної рінню, вона пішла хутчіше, поспішаючи знову побачити Гаррі. І не помітила чоловіка, який зачаївся в кущах, стежачи за нею. Ввійшла до хати крізь парадні двері, не подзвонивши, — як завжди робила останнім часом.
— Гаррі, любий! — погукала Нола, даючи про себе знати.
Відповіді не було. Дім, здавалося, був порожній. Вона гукнула ще раз. Тиша. Зазирнула до їдальні й вітальні, та його і там не було. У кабінеті теж. І на терасі. Тоді вона спустилася східцями на берег і голосно покликала. Може, пішов купатися? Він так робив, коли стомлювався. Але й на пляжі нікого не було. Вона стривожилася: де ж він подівся? Повернулася в дім, знову погукала. Нікого. Обійшла весь перший поверх, піднялася на другий. Відчинила двері спальні й побачила, що він сидить на ліжку і читає якісь папери.
— Гаррі, ви тут? А я вже хвилин із десять шукаю вас у всіх усюдах…
Він здригнувся.
— Ох, Ноло, я зачитався й не чув…
Підвівся, склав аркуші у стосик і поклав до шухляди в шафці.
Вона всміхнулася.
— Що це ви таке захопливе читали, що й не чули, як я волала на всю хату?
— Нічого особливого.
— Продовження роману? Покажіть мені!
— Та пусте, покажу якось.
Вона лукаво зиркнула на нього.
— Гаррі, у вас справді все гаразд?
Він зареготав.
— Та все добре, Ноло.
Вони спустилися до берега. Їй кортіло поглянути на чайок. Розкинувши руки, мов крила, почала бігати широкими колами.
— Мені літати хочеться. Гаррі! Десять днів! За десять днів ми полетимо! Назавжди зникнемо з цього клятого містечка!
Гадали, що самі на березі, не підозрюючи, що з лісу понад скелями за ними наглядає Лютер Калеб. Зачекав, коли вони підуть додому, і лише тоді вийшов зі свого сховку і бігцем помчав до покинутого на паралельній просіці «мустанга». Приїхавши в Аврору, він припаркувався перед «Кларксом» і побіг усередину: йому конче потрібно було побалакати з Дженні. Треба, щоб хтось про це знав. У нього було погане передчуття. Але Дженні його й бачити не хотіла.
— Лютер? Тобі не варто приходити сюди, — сказала вона, коли він підійшов до шинквасу.
— Шенні… Випач мені за той ранок. Я не повинен був хапати тепе за руку.
— У мене он який синець…
— Випач, прошу тепе.
— Тобі треба йти.
— Ні, зашекай…
— Я заявила на тебе в поліцію, Лютере.
Здоровань спохмурнів.
— Ти жаявила на мене в полішію?
— Авжеж. Ти так перелякав мене тоді…
— Але я хошу шкажати тобі дещо вашливе.
— Нема нічого важливого, Лютере. Йди собі.
— Це з приводу Харрі Кфеперта…
— Гаррі?
— Так. Скаши, шо ти про нього думаєш?
— Чому ти запитуєш?
— Ти йому віриш?
— Вірю? Авжеж. А чому ти питаєш?
— Мені трепа тобі дешо сказати.
— Сказати? І що ж?
Лютер збирався відповісти, але тут на майданчику перед «Кларксом» загальмувало поліційне авто.
