Читать «Правда про справу Гаррі Квеберта» онлайн - страница 150

— А мотоцикл? — запитав я.

— Я його таки полагодив. Гарний, еге ж?

Тепер він знав, що сталося з його донькою, і зміг нарешті впоратися з тим мотоциклом, що лагодив од того вечора, коли вона зникла.

Девід Келлерґан посадовив нас у кухні й почастував чаєм із льодом.

— Коли ви повернете мені доччине тіло, сержанте? — запитав він Ґегаловуда. — Треба ж її поховати.

— Незабаром, пане Келлерґане. Знаю, вам нелегко.

Панотець покрутив у руках шклянку.

— Вона полюбляла холодний чай, — сказав він. — Літніми вечорами ми часто брали велику пляшку і йшли на берег дивитися, як сонце сідає в океан і чайки танцюють у небі. Вона любила чайок. Так їх любила… Ви знали про це?

Я кивнув. Потім сказав:

— Пане Келлерґане, в цій справі є темні плями. Тим-то ми з сержантом Ґегаловудом і прийшли до вас.

— Темні плями? Уявляю собі… Мою доньку вбили й закопали в саду. Ви знайшли щось нове?

— Пане Келлерґане, ви знаєте чоловіка на ім’я Елайджа Стерн? — запитав Ґегаловуд.

— Особисто з ним не знайомий. Декілька разів бачив його в Аврорі. Та це було давно. Він дуже заможний чоловік.

— А його помічника? Такого собі Лютера Калеба?

— Лютер Калеб… Це ім’я нічого не каже мені. Але, знаєте, я міг і забути. Минув час, багато що стерлося з пам’яті… А чому ви запитуєте?

— Усе вказує на те, що Нола була пов’язана з цими двома чоловіками.

— Пов’язана? — повторив Девід Келлерґан, що був таки недурний. — Що дипломатичною мовою поліції означає «пов'язана»?

— Ми вважаємо, що в Ноли був зв’язок із паном Стерном. Шкодую, що доводиться бути з вами таким відвертим.

Панотець аж почервонів.

— Нола? Ви на що це натякаєте? Що моя донька була хвойда? Моя донька стала жертвою цього покидька Гаррі Квеберта, знаного педофіла, який незабаром скінчить своє життя на електричному стільці! Беріться до нього, сержанте, нічого приходити сюди й обливати брудом небіжчицю! Розмову закінчено. Бувайте, панове.

Ґегаловуд покірно підвівся зі стільця, та я все ж таки вирішив з’ясувати дещо.

— Ваша дружина била її?

— Прошу? — мало не вдавився Келлерґан.

— Ваша дружина лупцювала Нолу. Це правда?

— Ви з глузду з’їхали!..

Я урвав його.

— Наприкінці липня 1975 року Нола втекла з дому. Втекла, і ви нічого нікому не сказали, так? Чому? Вам було соромно? Чому ви не звернулися до поліції, коли вона втекла з дому наприкінці липня сімдесят п’ятого?

Він почав було пояснювати:

— Незабаром вона мала повернутися… За тиждень вона була вже вдома!

— За тиждень? Ви чекали цілісінький тиждень? Зате того вечора, коли вона зникла, зателефонували до поліції вже через годину, як побачили, що її нема. Чому?

Панотець почав кричати.

— Бо того вечора я пішов її шукати і почув, що на Сайд-Крік-лейні бачили закривавлену дівчину, і я відразу пов’язав ті дві події! Та й що ви хочете від мене, Ґольдмане? У мене більше нема родини, нічогісінько нема! Нащо ви ятрите мої рани! Забирайтеся звідси негайно! Котіться звідціля!

Та я не злякався.

— Що сталося в Алабамі, пане Келлерґане? Чому ви перебралися до Аврори? І що відбувалося тут улітку сімдесят п’ятого року? Відповідайте! Відповідайте, чорт би вас забрав! Це ваш обов’язок перед донькою!