Читать «Правда про справу Гаррі Квеберта» онлайн - страница 148
Жоель Діккер
Щоб не засмучувати її, я збрехав:
— Сам. Сам він туди подався.
Вона всміхнулася, їй аж полегшало. Потім сказала:
— Відколи я дізналася про Гаррі з Нолою, про те, що він написав ту книжку для неї, я більш не почуваюся жінкою. Чому він обрав її?
— Такі речі неможливо збагнути. Ти ніколи не здогадувалася про них із Нолою?
— Про Гаррі з Нолою? А кому ж таке могло спасти на думку?
— Твоїй матері, хіба ні? Вона каже, що від самого початку знала. Вона тобі ніколи нічого не казала?
— Вона нічого не говорила про їхні стосунки. Та коли Нола пропала, то й справді казала, що підозрює Гаррі. Пам’ятаю, якось у неділю Тревіс — він тоді залицявся до мене — прийшов до нас перекусити, і мама весь час товкла: «Я певна, що Гаррі причетний до зникнення цього дівчати!». Тревіс відповів: «Потрібні докази, пані Квінн, інакше це лише домисли». А матінка знову за своє: «У мене був доказ. Неспростовний. Та я загубила його». Я ніколи в це не вірила. Просто мама дуже гнівалася на Гаррі за той обід у саду.
Ґегаловуд прийшов у «Кларкс» точнісінько о десятій.
— Здається, ви поцілили в точку, письменнику, — сказав він, сідаючи за шинквасом коло мене.
— Чому ви так гадаєте?
— Я дещо знайшов про цього Лютера Калеба. Це було нелегко, та ось що я накопав: народився 1940 року в Портленді, штат Мен. Хтозна, як він тут опинився, та на початку 70-х перебував на обліку в поліції Конкорда, Монсберрі й Аврори за недостойну поведінку з жінками. Він вештався вулицями і чіплявся до жінок. Збереглася навіть скарга на нього від такої собі Дженні Квінн, тепер Довн. Вона господиня цього ресторанчика. Заява про сексуальні зазіхання, серпень 1975-го. Саме тому я й хотів, щоб ми тут зустрілися.
— Дженні заявила в поліцію на Лютера Калеба?
— Ви з нею знайомі?
— Авжеж.
— Покличте її сюди, добре?
Я звелів комусь із кельнерів погукати Дженні, вона була в кухні. Ґегаловуд назвався і попросив розповісти про Лютера. Вона стенула плечима.
— Знаєте, мені нема чого сказати. Він був непоганий хлопець. Дуже добрий, хоч і бридкий зовні. Вряди-годи заглядав сюди, у «Кларкс», і я давала йому каву і сандвіч. Грошей із цього сіромахи ніколи не брала. Мені було боляче дивитися на нього.
— І все ж таки ви подали на нього скаргу, — сказав Ґегаловуд.
Дженні здивувалася.
— Бачу, ви добре обізнаний, сержанте. Це діло давнє, дуже давнє. Це Тревіс звелів мені подати ту заяву. Він тоді сказав, що Лютер небезпечний і треба від нього триматися оподаль.
— Чому небезпечний?
— Того літа він весь час вештався Авророю. І часом поводився зі мною агресивно.
— У чому він поводився брутально?
— Та не брутально, — агресивно. Він наполягав… Хтозна, може, вам це здасться кумедним…
— Розповідайте нам усе, пані Довн. Для нас важлива кожна подробиця.
Я підбадьорливо кинув Дженні: кажи.
— Він домагався, щоб я йому позувала.
— Він хотів малювати вас?
— Так. Казав, що я гарна дівчина, що він вважає мене винятковою і хоче лиш одного — мати можливість мене малювати.