Читать «Правда про справу Гаррі Квеберта» онлайн - страница 149

— Що з ним сталося? — запитав я.

— Він перестав з’являтися, — відповіла Дженні. — Кажуть, розбився на авто. Запитайте Тревіса, він напевне має знати.

Ґегаловуд підтвердив, що Лютер Калеб загинув у автокатастрофі 26 вересня 1975 року, тобто майже через місяць після зникнення Ноли. Його перекинуте авто знайшли біля підніжжя скелі неподалік Саґамора, в Массачусетсі, десь за двісті миль від Аврори. Крім того, Лютер навчався в школі живопису в Портленді, тож, як гадав Ґегаловуд, є поважні підстави вважати, що це він написав Нолин портрет.

— Здається, той Лютер був чудернацький чолов’яга, — сказав сержант. — Може, він вимагав того ж і від Ноли? Може, то він затягнув її до лісу Сайд-Крік? Убив її в нападі шаленства, позбувся тіла і втік до Массачусетсу. А потім, коли почало дошкуляти сумління, знаючи, що його шукають, кинувся просто в авто з бескиду. У нього в Портленді є сестра. Я намагався додзвонитися їй, але марно. Спробую ще раз.

— Чому ж поліція не взялася за нього тоді?

— Щоб притягнути його до відповідальності, треба було вважати одним із підозрюваних. Але в тій справі не було ніяких фактів, що вказували б на нього.

Я запитав:

— То, може, все-таки допитати Стерна? Офіційно. Чи обшукати його дім?

Ґегаловуд сумно скривився.

— У нього величезна влада. Поки що ми облизня зловили. І поки в нас не буде нічого вагомого, прокурор і не почухається. Потрібні вагоміші факти. Докази, письменнику, нам потрібні докази.

— А портрет?

— Портрет — доказ, роздобутий незаконним шляхом, скільки можна пояснювати? Скажіть ліпше, що ви збираєтеся робити в панотця Келлерґана?

— Мені треба з’ясувати деякі речі. Що більше дізнаюся про його дружину і про нього, то більше виникає запитань.

Я розповів про мандрівку Гаррі з Нолою на Мартас-Віньярд, про те, як мати била її, а батько ховався в гаражі. Мені здавалося, Нолу огортає запона таємниці: дівчинка була ясна і світла, та водночас — похмура; всі сприймали її осяйною, а вона тимчасом намагалося вкоротити собі віку. Поснідавши, ми вирушили в дорогу, в гості до Девіда Келлерґана.

Двері дому на Террас-авеню були відчинені, та панотця не видно: музика з гаража не лунала. Ми зачекали на ґанку. Він підкотив за півгодини на гуркітливому мотоциклі, тому самому «гарлі-девідсоні», що його він лагодив упродовж останніх тридцяти трьох літ. Шолома на чоловікові не було, з вух стирчали навушники від плеєра. Він поздоровкався з нами, перекрикуючи гучну музику у вухах, та врешті вимкнув плеєр і ввімкнув програвач у гаражі; оглушливі звуки заполонили весь будинок.

— До мене вже не раз приходила поліція, — пояснив він. — Через гучну музику. Всі сусіди скаржаться. Начальник поліції Тревіс Довн особисто прийшов умовляти мене відмовитися від музики. Я відповів: «Що ви хочете, ця музика — моя кара». Тоді він пішов до крамниці й придбав мені оцей плеєр і диск тієї платівки, що я весь час слухаю. Сказав, так я можу скільки завгодно калічити собі барабанні перетинки, не псуючи поліції статистику нескінченними дзвінками від сусідів.