Читать «Правда про справу Гаррі Квеберта» онлайн - страница 111
Жоель Діккер
Він піднявся на ґанок і сів коло неї.
— Що сталося? — занепокоєно запитав він.
— Нічого, — відказала Дженні, втираючи сльози.
— Та ні, не нічого. Ти ж плачеш, я бачу.
— Мене скривдив один чоловік.
— Що? Хто це? Скажи мені хто! Мені ти можеш усе казати… Я розправлюся з ним, ось побачиш!
Вона сумно всміхнулася і схилила голову йому на плече.
— Не має значення. Але дякую, Тревісе, ти хороший хлопчина. Добре, що ти поруч.
Він набрався хоробрості і підбадьорливо обняв її за плечі.
— Знаєш, — провадила Дженні, — я отримала лист від Емілії Каннінгем, отої, що навчалася з нами в школі. Вона тепер мешкає в Нью-Йорку. Знайшла хорошу роботу, вагітна першою дитиною. Часом я розумію, що всі виїхали звідси. Всі, крім мене. І тебе. А, власне, чому ми лишилися в Аврорі, Тревісе?
— Хтозна… Дивлячись хто.
— Ось ти, наприклад, чому лишився?
— Я хотів бути поруч із людиною, яку дуже кохаю.
— А хто це? Я її знаю?
— Авжеж, знаєш. Чуєш, Дженні, я оце хотів… Хотів запитати… Словом, якщо ти… Ну, з приводу…
Він стиснув у кишені аркушик і спробував заспокоїтися: треба було запропонувати, щоб вона пішла з ним на той бал. Це ж так просто. Але цієї миті двері з гуркотом відчинилися. На порозі стояла Тамара в халаті й бігуді.
— Дженні, люба… чого це ти сидиш під дверима? Мені здалось, я чула голоси… А, це наш бравий Тревіс. Як справи, хлопчику?
— Доброго вечора, пані Квінн.
— Дженні, ти саме вчасно. Ходімо, допоможеш мені, добре? Мені треба зняти бігуді, а твій тато геть безпорадний. Таке враження, що в нього руки зі сраки ростуть.
Дженні підвелася і помахала Тревісові на прощання. Двері за ними зачинилися, а він іще довго сидів на ґанку сам.
Тієї ж ночі Нола вилізла у вікно і побігла до Гаррі. Мала його побачити, з’ясувати, чому він більше не хоче її знати. Чому навіть не відповів на її лист? Вона згаяла з півгодини, щоб добігти до Гусячої бухти. На терасі горіло світло: Гаррі сидів за великим дерев’яним столом і дивився на океан. Вона гукнула його, і він аж сахнувся від несподіванки.
— Ноло, нехай тобі! Ти так налякала мене!
— Он що я у вас викликаю! Страх, так?
— Ти добре знаєш, що це неправда… Що ти тут робиш?
Вона заплакала.
— Я й сама не знаю… Я так вас кохаю. Я ніколи такого не відчувала…
— Ти втекла з дому?
— Ага. Я кохаю вас, Гаррі. Чуєте? Я вас кохаю, як ніколи нікого не кохала і ніколи більше не кохатиму.
— Не кажи так, Ноло…
— Чому?
У нього аж у животі судомило. Ховав од неї аркуш, який лежав перед ним, бо то був перший розділ його роману. Нарешті пощастило розпочати. То була книжка про неї. Він писав для неї книгу. Він кохав її так, що писав їй книжку. Та не зважувався про це сказати. Надто вже боявся того, що могло статися, якщо він кохатиме її.
