Читать «Посмертні записки Піквікського клубу» онлайн - страница 8

— Трохи, сер.

— Чудова річ, сер, чудова річ. З собаками, сер?

— Тепер ні.

— А! вам слід було б мати собак… чудові тварини… розумні… одного разу моя собака… пойнтер… феноменальний інстинкт… одного дня ми з ним полювали… входжу за паркан… свищу… собака стоїть… свищу знову… Понто! — не йде, як колода… кличу: Понто, Понто! — і не ворушиться, наче закам’янів… виглядаю— дивиться на напис на паркані: „Сторож буде стріляти кожну собаку, що увійде за огорожу"… і не пішов. Дивний пес… цінний пес… дуже.

— Оригінальний випадок, — зауважив містер Піквік. — Дозволите, я занотую його?

— А, прошу, сер, прошу дуже… ще сто анекдотичних випадків з цим псом. Чудова дівчинка, сер? (до містера Тапмена, що в цей час обдаровував антипіквікськими поглядами молоду жінку на дорозі).

— Дуже.

— Англійські дівчата не такі гарні, як іспанки… розкішні створіння. Чорне, як смола, волосся… чорні очі… прекрасні фігури… любі створіння… хороші.

— А ви були в Іспанії, сер? — спитав містер Тапмен,

— Жив там багато років.

— Багато перемог?

— Перемог? Тисячі. Дон Боляро Фіціг… вельможа… дочка одиначка… донья Хрістіна… розкіш… шалено кохала мене… жорстокий батько… улюблена донька… гарний англієць… донья Хрістіна в розпачі… ціанідна кислота… у мене в портпледі зонд для шлунка… робимо операцію… старий Боляро в одчаї. згоджується, щоб ми одружилися… з’єднує руки, плаче гіркими… романтична історія… дуже.

— А леді тепер в Англії? — зацікавився містер Тапмен, на якого опис гарних прикмет дівчини справив могутнє враження.

— Померла, сер, померла, — відповів незнайомий, прикладаючи до правого ока останки дуже старої перкалевої хусточки. — Не допоміг і зонд… кволий організм… спокутна жертва.

— А її батько? — спитав поетичний Снодграс.

— Гризоти сумління й нудьга… — відповів незнайомий. — Раптом зникає… в місті тільки про це й мови… шукають скрізь… наслідків ніяких… зненацька фонтан у сквері перестає бити… минають тижні… все не робить… наймають робітників вичистити… спускають воду… і в головній трубі знаходять мого тестя, а в правому чоботі — всю сповідь… його витягли, і фонтан забив знову, як і раніше.

— Дозволите мені записати цю романтичну історію, сер? — сказав глибоко розчулений містер Снодграс.

— Авжеж, сер, авжеж… ще п’ятдесят таких, коли хочете… дивовижне життя в мене… справжній роман… не дуже незвичайне, але цікаве… — і незнайомий провадив свої монологи далі, аж доки диліжанс під’їхав до дверей готелю „Бик“ на головній вулиці Рочестера.

— Ви спиняєтесь тут, сер? — спитав містер Натаніел Вінкл.

— Тут? Ні… але вам раджу… добрий готель… вигідні ліжка… я спиняюсь у Райта… сусідній будинок… дорого, страшенно дорого… півкрони за те, що тільки глянеш на швейцара… коли обідаєш у знайомих, беруть більше, ніж стало б пообідати в їхньому ресторані… чудні хлопці… дуже.

Містер Вінкл повернувся до містера Піквіка і прошепотів кілька слів; шепіт перейшов від містера Піквіка до містера Снодграса, від містера Снодграса до містера Тапмена. Всі, погоджуючись, похитали головами.