Читать «Посмертні записки Піквікського клубу» онлайн - страница 7

Така була людина, що її містер Піквік спершу розглядав крізь свої окуляри (які, на щастя, знайшлися), а потім, коли його друзі вичерпали запаси вдячності, почав і собі найдобірнішими виразами дякувати за щойно вчинену їм послугу.

— Не турбуйтесь, — перебив йому мову незнайомий, — : наговорено досить… більше не треба… Моторний хлопець візник… уміє орудувати п’ятірнею. Але на місці вашого друга в зеленій куртці… будь я проклятий… скрутив би я йому в’язи… свиня така… та й пиріжечник не кращий… ніякої різниці.

Цю чудово зв’язану промову перебила поява кондуктора з диліжанса на Рочестер, який сповістив, що "Комодор" готовий до від’їзду і зараз рушає.

— "Комодор"? — схопився з стільця незнайомий. — Мій диліжанс… За місце заплачено… одне надвірне… Заплатіть за бренді… У них не буде решти з п’яти шилінгів… погане срібло… дають гудзики… не хочу… не пройде… га? — і він хитрувато похитав головою.

Сталося так, що містер Піквік і три його компаньйони вирішили зробити першу зупинку в Рочестері. Отже, повідомивши свого нового знайомого, що прямують до того ж міста, вони погодились і собі взяти місця на імперіалі, де всім їм можна було б сидіти вкупі.

— Підіймайтесь ! — сказав незнайомий, допомагаючи містерові Піквіку лізти на дах диліжанса з похапливістю, що зовсім не пасувала до статечного вигляду цього джентльмена.

— У вас немає багажу, сер? — спитав кондуктор.

— У мене? у мене? Ось пакунок. Це й усе… решту послав водою… ящики, залізні скрині… здоровенні як будинки… і важкі, важкі до біса… — відповів незнайомий, силкуючись втиснути в кишеню загорнутий у товстий папір пакунок, звідки зрадливо виглядали одна сорочка і одна хусточка.

— Голови, голови, бережіть голови! — кричав балакучий пасажир, коли вони проїздили під низьким склепінням воріт, що в ті часи правили за в’їзд до кожної поштової станції.— Жахне місце… страшні речі… якось… п’ятеро дітей і мати… висока жінка, їла сендвіч… забула про ворота… Трах!.. лясь!.. діти дивляться… мати без голови… тримає в руках сендвіч… не має рота, куди покласти… голова родини… жах, жах! Дивитесь на Вайтгол, сер?.. Чудове місце… маленькі віконечка… мабуть, і там упала чиясь голова… з необачності… га, сер?

— Я міркував, — сказав містер Піквік, — про дивну мінливість долі людської.

— А! бачу… сьогодні входиш у палац крізь двері завтра вилітаєш у вікно. Філософ, сер?

— Спостерігач натури людської, сер, — відповів містер Піквік.

— Так само і я. Як і більшість людей, що мають мало діла, а ще менше прибутку. Ви поет, сер?

— У мого друга Снодграса видатні поетичні здібності.

— Так само, як і в мене… Епічна поема на десять тисяч рядків… про липневу революцію… склав одним махом… Марс уночі, Аполлон — удень… рушнице стріляє… ліра співає.

— А ви були присутні при цій славетній події, сер? — спитав містер Снодграс.

— Присутній? Я думаю… заряджаю мушкет… в голові наче стрельнуло… ідея… біжу до пивниці… записую… знову назад… бац, бац!.. нова ідея… знову до пивниці… перо й чорнило… знову назад… бах! бах!, благородні часи, сер. Ви спортсмен, сер? — повернувся він до містера Вінкла.