Читать «Помста Перса Дарія, або Скіфо-перська війна» онлайн - страница 77

Найперше, він кинувся до царської свити. Батька, однак, ні серед вождів, ні в натовпі, що збуджено гудів, не знайшов. Але завважив, що розпочиналася цікава «вистава». Пошуки батька він поки що відклав. (До речі, Мишко ніколи не забував про обов’язок, що взяв на себе: все бачити і запам’ятовувати.)

…Іданфірс накручував срібного вуса на палець і похмуро зорив на кораблі, а точніше — на моряків. А ті стояли, опершись на парапети, і цвіркали слиною у воду. Іданфірс кахикнув у кулак, прочищаючи горло. Гукнув високим, як для своїх років (п’ятдесят з гаком), голосом:

— Мужі іонійські, ламайте переправу та йдіть собі. Віднині ви вільні. Моліться за звільнення богам і нам, скіфам. Ваших колишніх господарів ми доведемо до такого стану, що вони ні на кого не підуть війною.

— Слава богам! Слава скіфам! — обізвалися моряки і високо підкидали солом’яні капелюхи.

— Тоді починайте валити переправу, — закликав Скопасіс.

— Негайно почнемо. Аякже, — обіцяли моряки.

З берега було видно й чути, як моряки, галасуючи, метушилися на переправі.

Раптом із віддаленого корабля долинув начальницький голос.

— Агей, скіфи! Чуєте мене? Нам треба порадитись.

— Радьтеся. Тільки не довго, — дозволив Іданфірс.

Те, що без переправи перси загинуть у безмежному Степу, збагнув навіть Мишко. Збагнув і злякався. Не за себе, звичайно, а за Ксеркса, свого названого брата. Адже царевич для скіфів гарне надбання. Якщо його не вб’ють, то з багатою виручкою продадуть у рабство. Ідея! Він, Мишко, повинен побувати на раді мужів іонійських. З перших вуст почує рішення, що приймуть іонійці. Він дізнається про їхні плани і відразу перенесеться до Ксеркса. «О, сувора Апі, дозволь побувати на судні, де збираються старші охоронці мосту», — молитовно й гаряче шепотів, приклавши до вуст чарівний перстень.

Мишко несміливо крутнув камінцем, а потім ще два рази. Ура! Вийшло!

Ніхто на березі не помітив зникнення білявого хлопчика.

Він же, невидимий, миттєво перемістився з берега на корабель, куди з інших суден поспішали старшини.

Зібралися швидко. У центрі крутився худорлявий довгоносий чоловік. Очі його збуджено палахкотіли.

— Для тих, хто мене не знає, повідомляю: я Мільтіад, афінянин, полководець і тиран херсонесців, що на Геллеспонті. Товариші, у нас з’явилася щаслива нагода звільнитися від персів і скинути ярмо, що накинув на нас ще Кір, онук Астіага Мідійського. Починаймо руйнувати переправу. Небо послало нам визволителів.

— Підтримуємо! — кричали з одного боку палуби.

— Воля! Воля! — збуджено скандували з другого.

Мільтіад почувався героєм. Вклонявся то одним, то другим. І тих, і тих підохочував:

— Поспішаймо. Поки Дарій в дорозі, розводьмо мости. Пливімо додому. Скіфи розгромлять Дарія. А без Дарія, на батьківщині, ми зі зброєю в руках постоїмо за себе. Здобудемо собі волю, а Іонії незалежність.