Читать «Помста Перса Дарія, або Скіфо-перська війна» онлайн - страница 32

— Дідусю Даниїле, хлопці мене ображали. Коли вечеряли, то шпурляли в мене кістками. Мені не дали ні шматочка м’яса. Я заснув голодний. А перед цим, вдень, вони знущалися наді мною. Наказали ковалям випалити на моїй щоці тавро. Але я вивернувся. Розжарений кінець прута зачепив мою долоню. Глянь, яка рана.

— Айяяй! — щиро співчував Даниїл. — Здогадуюся, дитинко, що тобі довелося пережити.

– І це ще не все, — з більшою охотою жалівся малий. — Ксеркс наказав пастухам скупати мене у коров’ячій сечі.

Він плаксиво подшморгнув.

— Шкоди від такої купелі тобі не буде, — заспокоював його Даниїл.

Мишко відвернувся. Він не міг змиритися з приниженням, якого зазнав.

— У східних народів існує звичай опускати новонародженого в купіль, щойно взяту з-під корови. Скупане дитя відразу замотують у овечу шкуру. Читають над ним молитви. Люди щиро вірять, що скупане в такий спосіб дитя не хворітиме, на нього не нападуть невидимі злі демони. Не будуть щипати його, лоскотати, — доброзичливим голосом пояснив Даниїл.

— Невже демони мучать дітей? Демони невидимі й дуже злі? — не повірив Мишко.

— А чому дитя заходиться плачем? Звісно, не може пожалітися, як оце ти мені. Чи сказати, що його мучать, лякають злі істоти. Демони торжествують від того, що дитячий плач завдає батькам страждань.

Їздовий, що сидів на коні, розправляв переплутані віжки. Ось він змахнув вузлуватим батогом. Застояні колеса, змонтовані з цільних кругляків стовбура дерева і настромлені на вісь, пронизливо заскрипіли. Візок Даниїла повільно рушив за передніми возами.

Тримаючись за верхню дошку полудрабка, хлопчик канючив:

— Дідусю, дозволь мені бути з тобою.

— Ти служиш Ксерксові.

— Не одному, а двом. У царевича є товариш. Він теж недобрий, — нагадав Мишко.

— Аман… То нічого… Хлоп’ята трохи посердяться на тебе та й дозволять їсти з одного з ними казана і пити з одного турсука. Не гідно людині паразитувати. Так завжди було й буде.

— Я краще тобі, дідусю, служитиму за харчі. Не хочу служити злим хлопцям. Вони ніколи мене не визнають рівнею, — схлипнув хлопчик.

— Люди — як дерева. Ростуть і змінюються. Бажаєш, щоб достойні визнали тебе рівнею собі, прийняли у свій гурт? Тоді зроби щось краще за того, який те саме робить. Людина людину поважає за гарну працю.

Хлопчик опустив голову. Він сердився на хлопчаків і не мав ані крихти бажання для них старатися.

Даниїл зітхнув. Дивився зі співчуттям на похнюплену дитину. Тихо мовив:

— Що ж, приєднуйся до мене.

Старець не встиг і оком кліпнути — у візку вже сидів малолітній пасажир. Личко його випромінювало безмежну вдячність. Даниїл кахикнув. Ховаючи під широкою бородою усмішку, забігав пальцями по відполірованих до блиску бурштинових намистинах, нанизаних на червону нитку.

Михайлик мовчки дивився на старця. Помітив, як вуста його беззвучно шепотіли молитву, а обличчя випромінювало умиротворення. Малому кортіло розмовляти.

— Дідусю Даниїле, чому ти на війні? Приїхав подивитися, як живуть скіфи?

Тонкі пальці Даниїла зупинилися, хоча не випускали з пучки відполіровану кульку.