Читать «Помста Перса Дарія, або Скіфо-перська війна» онлайн - страница 30
Лідія Гулько
— Моя родина потайки молиться Богу Вседержителю, — тихим голосом сказав.
Сказав і злякався. Адже хлопчиська чіплятимуться до нього, питатимуть. І швидко зрозуміють, що він нічого не знає про маминого бога.
На біляву голову лягла стареча рука. До слуху хлопчика долинуло монотонне шепотіння.
Біля них зупинився візок. Їздовий підійшов до старця, турботливо взяв його під руку.
— Ксерксе, Михайлик не раб. Він для тебе брат за вірою, — прощаючись, сказав старець.
Мишко витер рукавом сльози і з надією глянув на царевича. Байбак із Комахою обмінялися поглядами і значливо хитнули головами. Бідолаха жалісливо підшморгнув. У його житті нічого не змінилося. Царський синок його зневажає. Ксеркс його братом не назве.
На табір м’якими шатами лягали сутінки. Довговолосі вайлуваті вояки гуртувалися навколо вогнищ. До одного такого гурту підійшли голодні діти. Байбак, розштовхуючи вояків, протиснувся наперед. Кричав до чоловіка, котрий орудував у казані великою дерев’яною ложкою:
— Царевич голодний. Він хоче м’яса. Давай великі шматки. Жирні.
— А нам що залишиться? Пуста юшка? — обурилися вояки.
— Хто там свариться, хто незадоволений? — скрикнув Байбак і обернувся.
Свинячі оченята зорили на вояків лихими вогнями.
Невдоволені притихли. Зметикували: не треба сперечатися з противним малим, дружбаном царевича. Чого доброго, про перепалку коло казана нишпорки донесуть Дарію.
Повар мовчки виловив шматки м’яса. Переклав їх на глиняну тарілку, яку передав тлустому нахабі.
Хлопчаки-перси швидко поглинали м’ясо. Голими кістками шпурляли у Мишка. При цьому кожен старався вдарити якомога болючіше. Комаха кидав кістки сильніше, але Байбак те робив частіше. Тому бідоласі не завжди таланило відхилитися. Коли панки вволю наїлися, то разом накинулися на раба.
— Чого розсівся. Збирай кістки, неси собакам.
Собаки здаля вловили смачні запахи, бо підняли страшенний гавкіт. Вистрибували одне на одного, виривали торбу з кістками і жалісно скавуліли. Кидаючи голодним тваринам кістки, Михайлик дивувався. «Навіщо перси ведуть за собою собак? Собака — друг людини. Собака — добрий охоронець, з нею гарно на полюванні. Чому собаки супроводжують персів?»
З такими запитаннями він звернувся до сухого, як осінній листок, раба. Той удав із себе глухого і відвернувся.
Біля синього намету Мишкові знову влетіло.
— Рабе, чому так довго ходив? — присікувався Байбак і штурхав Мишка облизаними пальцями.
— Я не раб, — огризнувся бідолаха.
— Мовчати! — визвірився Комаха. — Розстеляй килим! Готуй нам постіль! Сидітимеш біля входу! Стерегтимеш нас вночі!
— Аякже, стерегтиму. Сподівайся, — буркотів під ніс Мишко, готуючи для паничів постіль. — Уранці, зла Комахо, мене вже не побачиш.
Глава друга
Мишко у візку Даниїла
На блаватному полотні неба бліднішали зорі. Під синім наметом рівномірно похропував хлопчик. Рівномірно похропував він і тоді, коли сурми проспівали ранкову зорю. І лише окрик: «Рабе, вдягай нас!», — розбудив його. Хлопчик підскочив і побіг.