Читать «Поле битви — Україна. Від «володарів степу» до «кіборгів». Воєнна історія України від давнини до сьогодення» онлайн - страница 94

Жорстокий бій тривав понад годину, коли орденському війську вдалося розірвати шикування хоругов князя Вітовта — і частина їх почала тікати. У ці хвилини вирішувалася подальша доля битви. Захопившись переслідуванням, захопленням здобичі й полонених, мало не третина орденського війська розпорошилася по полю, втративши шикування. Це було фатальною помилкою, адже невдовзі, як сказано у «Хроніці конфлікту», вони ж «…були або схоплені, або порубані мечами…».

Ті ж орденські «клини», які не розпорошилися у переслідуванні, атакували з флангу польські хоругви, які вже вступили в бій із загонами великого комтура. Першими прийняла на себе удар та частина литовського війська, яка не відступила. Це були три хоругви, близько тисячі вояків, які увійшли в історію під назвою «смоленських»: «…Хоча під одним стягом вони були жорстоко порубані і знамено їх було втоптане у землю, однак у двох інших… вони вийшли переможцями, б’ючись з величезною хоробрістю, як належить мужам і лицарям, і нарешті з’єдналися із польським військом». Відтак, королівське військо опинилося під ударом з двох боків: з фронту і з флангу. Під час атаки орденських лицарів на землі опинився краківський хорунжий разом із великим червоним королівським стягом із білим орлом на ньому. І лише втручання добірних лицарів врятувало знамено з рук ворогів, які вже вирішили, що перемогу здобуто.

Однак чисельність власного війська надала змогу королю Ягайлу виділити резерви і на підмогу своїм «клинам», і, здавалося, уже розбитим хоругвам великого князя Вітовта: «Інша ж частина ворогів серед тих, найкращих людей хрестоносців, зійшлися із великим запалом і криками з людьми Вітовта, і опісля чи не цілої години битви втрати з обох сторін були такі великі, що люди князя Вітовта змушені були відступити. Тоді вороги, переслідуючи їх, вирішили, що вже отримали перемогу і, порушивши шикування, віддалилися від своїх хоругов та рядів своїх загонів, і перед тими, кого змусили втікати, почали відступати. По часі, коли вони забажали повернутися, відрізані від своїх хоругов та людей людьми короля, що їх хоругви напряму від крил прорізали, були або схоплені або порубані мечами. Ті ж, що стояли з лівого боку від тих, що були відрізані, лишилися живі та повернулися до своїх людей від військ супротивника і, знову об’єднавшись, зійшлися з великою хоругвою кастеляна Краківського, воєводи сандомирського, землі Велюнської, землі Галицької і численними іншими хоругвами. У цій сутичці розпалився дуже жорстокий бій, і тому тоді багато хто загинув…»

Розуміючи, що настала вирішальна мить битви, на чолі резервних шістнадцяти хоругов виступив верховний магістр. На шляху наступу опинився королівський почет, який навіть згорнув свій прапор, аби не привертати увагу численних ворогів. Але магістр вперто вів своїх лицарів туди, де, на його думку, мала вирішуватися доля битви. Однак ані йому, ані його лицарям не судилося перемогти того дня. Він, як і сотні орденських «братів», тисячі інших лицарів, загинув на полі бою. Союзникам вдалося оточити на полі бою рештки орденського війська, захопити, попри запеклий опір, укріплений табір, усі 50 хоругов, сотні знатних полонених.