Читать «Поле битви — Україна. Від «володарів степу» до «кіборгів». Воєнна історія України від давнини до сьогодення» онлайн - страница 92

У самих хуфах корогви ставили у шаховому порядку, щоб якби атака першої лінії корогов не змогла зламати супротивника, вони мали змогу відступити через проміжки другої лінії, яка у свою чергу з новою силою вдарила на супротивника.

«Старий польський порядок» був адекватним для протистояння сусідам Польського королівства, але, хоча польські гетьмани ним довго та охоче користувалися, він був старомодним порівняно з методами ведення війни, що розвивалися в Західній Європі. Піхота займала невелику частку збройних сил Польщі, і в рамках «старого польського порядку» її розміщували у першій лінії між переднім та посилковими хуфами. Іноді піхоту розміщували на флангах. Часто позиції піхоти були трохи відсунуті в тил порівняно з шикуванням кінноти і замасковані. Завданням піхоти було погамувати вогнем атаки ворожої кінноти, а також (якщо піхота була розташована на флангах) запобігти обходу польського шикування супротивником. Маневрувати на полі бою піхота могла погано.

Артилерію використовували подібно до піхоти. Скорострільність да далекобійність гармат була невисокою (хоча найважчі польові гармати могли вистрілити на кілька кілометрів, прицільно стріляти можна було на відстань десь до 800 м, а дистанція ефективного вогню була ще меншою). Люфи гармат швидко перегрівалися і не давали можливості вести постійний вогонь. Крім того, ведення вогню з гармат потребувало великої кількості гарматної обслуги. Пересувати гармати по полю бою було важко; крім того, для артилерійської позиції треба було підготувати шанці. Після кожного пострілу гармату треба було знову наводити, а розпечену люфу охолоджувати водою після кількох пострілів. За таких умов маневрувати артилерією під час битви було неможливо, тому особливу увагу гетьмани приділяли вибору позицій для гармат (гарний приклад такого вибору артилерійської позиції дає битва під Оршею 8 вересня 1514 р. проти московського війська).

Грюнвальдська битва

Грюнвальдська битва — складова частина історії багатьох європейських держав, у тому числі України. Одна з найбільших битв доби Середньовіччя відбулася 15 липня 1410 р. У ній брали участь десятки тисяч воїнів.

З одного боку — військо Ордену (16 000—27 000), яке очолив верховний магістр Ульріх фон Юнгінен, з іншого — союзників, Королівства Польського на чолі з королем Ягайлом та Великого князівства Литовського, руського і Жемойтського на чолі з великим князем Вітовтом (разом 32 000—39 000).

У ті далекі часи значна частина українських земель входила до складу цих двох держав, кордон між якими проходив приблизно по Південному Бугу. Хоругва — тактичний підрозділ кінноти, який під Грюнвальдом налічував від кількох десятків до кількох сотень вояків. З них 51 хоругва була у польському війську — під проводом короля Ягайла-Владислава. Ще 40 — у литовському на чолі з великим князем Вітовтом-Олександром. Отож на полі битви у королівському війську можна було побачити стяги з гербами руських земель — Галицької та Львівської, Подільської (їх було три), Перемишльської, Холмської. Власну хоругву виставив племінник короля — князь Сигізмунд Корибутович, який мав володіння на землях Волині. У складі литовського війська були хоругви з Волині й Берестейщини, Київщини та Чернігівщини. Під кожним стягом йшли в смертельний бій сотні воїнів, які вирушили воювати «панів пруських» з берегів Дністра, Південного Бугу та Дніпра. На боці союзників на чолі татарського підрозділу виступив Джелал-ад-Дін, син хана Тохтамиша, який перебував тоді у Литві. Отож, під Грюнвальдом були представлені всі землі України — від Карпат до чернігівських лісів, від Волині до причорноморських степів.