Читать «Поле битви — Україна. Від «володарів степу» до «кіборгів». Воєнна історія України від давнини до сьогодення» онлайн - страница 73

У 1522 р. Сигізмунд І, розбираючи скарги київських міщан на воєводу, підтверджує, що міщани повинні їздити з ним у поле «на погоню», ті ж, хто не має коней, повинні в той час стерегти замок, як «перед тим». Міщани повинні разом з іншими мешканцями міста стерегти по черзі полонених татар, причому обумовлено, що у випадку втечі під час чиєїсь варти полоненого то має бути «переведено» на винного, якщо ж полоненого хтось «навмисно відпустив, то той має бути покараний нічим іншим, тільки шиєю». Але тут же король додавав: якщо хтось «з необачності або з якоїсь пригоди татарина упустить, той не має бути покараний». У тому ж документі згадуються й клікуни, яких міщани спеціально наймають на замок. Крім того, кияни повинні були висилати в поле сторожу.

Зі скарг черкаських міщан у 1530-х рр. дізнаємося, що вони разом зі старостою мали виїжджати проти ворога, певно, теж мали робити й канівці, оскільки вони довгий час мали того ж старосту. Люстрації 1545 й 1552 рр. дають можливість простежити цю військову повинність міщан і напрямки їхніх походів. Щоправда, треба зауважити, що люстрації були складені в той час, коли, з одного боку, відбувся спад агресії зі Степу, а з іншого — оборона краю більшою мірою, ніж у першій третині ХVІ ст., лежала на плечах найманих військ і козаків.

Згідно з люстраціями, міщани ремонтували укріплення, охороняли їх, а під час військових дій виїжджали на конях з місцевим намісником проти ворога.

Фактично військова служба міщан обумовлювалася не стільки урядовими указами, скільки небезпечним прикордонням. Часті, майже щорічні татарські напади, експлуатація уходів у зонах активного пересування кочовиків і утримання «польної» сторожі природно вимагали від міщан доброї організації й військової підготовки, що підтверджується конкретними фактами. Так, люстратор Житомира записав, що місцеві мешканці мають рушниці й добре з них стріляють. У Брацлаві під час облоги татаро-турецьким військом хана Девлет Ґерая І 50 міщан і зем’ян похилого віку, «мало придатних до оборони», плюс жінки та діти протрималися під щільним обстрілом три дні й здалися внаслідок нестачі припасів та води. А вже через 22 роки Бонецький, подорожуючи до Криму, відзначив, що у Брацлаві, незважаючи на те що на той час це вже було, за словами польського дипломата, «не важливе і не значне місто», усі мешканці — «гарні стрільці, які отримали чималий досвід і навик у легких і частих сутичках зі скіфами (татарами), вони складають незмінний гарнізон у своєму місті». До того ж брацлав’яни, за спостереженням Бонецького, «у степах відмінні провідники».

Цікавим прикладом високої бойової підготовки міщан Канева можуть слугувати події 1536 р. Тоді черкасці повстали проти свого старости Василя Тишкевича й витіснили його служебників з міста, на допомогу останньому була послана жовнірська рота з Києва. Не маючи змоги дістатися Черкас, жовніри й старостівські служебники вирішили «відігратися» на канівцях, а саме пограбувати місто, а потім усе представити як придушення бунту. Жовніри вночі проникли до острогу й напали на міщан, що нічого не підозрювали. В умовах нічного ґвалтівного нападу численного і професійного вояцтва канівці не розгубилися, а зібралися з силами «і виперли з острогу тих нападників», причому останні зазнали істотних втрат в живій силі та амуніції. Дещо пізніше, у 1560-х роках, під час старостування у Черкасах князя Михайла Вишневецького, 500 татар раптово вдерлися до міста вночі, але місцеві мешканці не розгубилися й вибили ворога з міста, а через кілька днів дали татарам бій у полі й розгромили. У 1532 р. міщани складали суттєву частину гарнізону Черкас, коли місто витримало двотижневу облогу великого кримсько-турецького війська. Під час відбиття татарських нападів міщани Поділля й Київщини, з огляду на нечисленність місцевої шляхти і часто відсутність найманих військ, мали складати суттєву частину прикордонної оборони.