Читать «Поле битви — Україна. Від «володарів степу» до «кіборгів». Воєнна історія України від давнини до сьогодення» онлайн - страница 75

Крім участі у військових походах, з числа цих служилих татар формувалися кадри і для дипломатичного корпусу ВКЛ. Достеменно відомо, що саме вони становили більшість толмачів і гінців, яких посилали до Криму. Причому ці професії могли бути й спадковими. Так, у перші дві декади століття до Криму доволі часто з урядовими дорученнями їздив князь Кузулман, який на початок 1530-х рр. уже посідав уряд маршалка і писаря татарського, а у 1520–1530 рр. його місце займав Кузулман-молодий. Подорожі до Перекопської та інших орд були доволі небезпечними. У 1508 р. вищезгадуваного Кузулмана захопили в полон астраханці й «в Азові продали». Інший литовський толмач, Ромодан, у 1518 р. загинув. Що ж до служилих татар на території саме України, це більш складне питання. На Київщині татари, які визнали владу великого князя, відомі з 1380 р., коли Володимир Ольгердович прийняв під свій захист сина Мамая Мансура — засновника роду князів Глинських. Пізніше Вітовт виділив екс-хану Золотої Орди Тохтамишу і його людям землі у Черкасах і Каневі. Також князі Олелько Володимирович і Семен Олелькович селили на Київщині татар. Під 1494 р. частину цих татар згадують як єсачних людей, що мешкають у с. Мошни Черкаського повіту і несуть службу на місцевий замок. Причому ця татарська колонія виявилася доволі живучою в етнічному плані. Її представники Шашко і Бедей (чи Бебей) фігурують у 1536 р. Тоді ж зазначено, що під час старостування Остафія Дашковича вони були звільнені від повинностей на замок і привернуті безпосередньо під старосту. В описі Мозиря зазначено село Міхновичі татарки Кодишевич у 10 димів. Тон опису дає зрозуміти, що село існує вже давно («пам’яті немає»). Можливо, тут ідеться не про чисто татарське поселення, а про населений пункт, який належить татарському роду. Але навіть у такому випадку Міхновичі мали бути хоча б частково заселені татарами.

Хоча Кримський ханат і займав загалом ворожу позицію стосовно ВКЛ, проте це давало і зворотній ефект: кримські політичні дисиденти-втікачі до цих держав у такий спосіб збільшували чисельність литовських татар. Так, один з братів Менглі Ґерая І Ізтемір брав активну участь у знищенні кримської фортеці Тягинки у 1493 р. А під 1519 р. у королівському листі згадано «Аздмірова сина Канівського», з чого можна зробити припущення про існування у Каневі татарської колонії. У 1507 р. до Черкас з Криму втік ханський слуга Шади Чекгімя. Місцеві козаки, взявши його під захист, не тільки відмовилися видавати втікача кримським послам, а й переправили його до Канева.

У 1528–1529 рр. в районі Канева й Черкас мешкав зі своєю ордою царевич Іслям Ґерай, отримуючи від литовського уряду через місцевого старосту харч і одяг. Цікавий випадок стався у 1531 р., коли до ВКЛ прибула численна делегація кримських послів на чолі з Маакул-мурзою. Цих послів на батьківщині було проголошено персонами нон грата, а держава, з урядом якої вони мали вести переговори, автоматично перетворилася на їхній новий дім з місцем проживання у Києві.