Читать «Поле битви — Україна. Від «володарів степу» до «кіборгів». Воєнна історія України від давнини до сьогодення» онлайн - страница 71

Основою військової служби було землеволодіння, тому й військовий обов’язок лежав на багатьох станах суспільства. Земську повинність відбували князі, пани, зем’яни, бояри і слуги (панцирні, путні, ординські), міщани й служебні татари.

На Волині основний тягар по обороні краю, як і в князівські часи, несла шляхта. Ополчення Волинської землі було тією військовою силою, що брала участь практично в усіх найбільших битвах і військових операціях ВКЛ у першій половині XVI ст.: під Вишневцем (1512), Оршею (1514), Сокалем (1519), Ольшаницею (1527) та ін. Проте навіть коли ВКЛ пожинало плоди миру, волинські полки часто стояли у бойовій готовності, «на конях», оскільки небезпека татарського вторгнення існувала постійно. Наприклад, у 1530, 1532, 1533 і 1539 рр. (хоча Костянтина Острозького вже немає, проте на Волині повністю діють його принципи управління і керують його люди, включаючи сина Іллю) бачимо волинців відмобілізованими на кордоні. Цікаво, що 1532-го й 1539-го, хоча мобілізаційні листи з урахуванням татарської й турецької небезпеки були розіслані по всій країні, на ворога мали рушити тільки волинці. Що ж стосується малої війни з татарами, то вона, беручи до уваги частоту їхніх нападів, вимагала щорічного напруження. Наприклад, у 1530 р. король, називаючи причини, що не дали можливості татарам напасти, серед інших вказав і на волинське ополчення, яке охороняло кордон. Тут можна додати: коли внутрішні землі ВКЛ насолоджувалися мирним життям. Виходячи з вищезазначеного, слова волинської шляхти від 1545 р.: «Коли є перемир’я з Москвою, тоді в безпеці вся шляхта Великого князівства живе і не рушає зі своїх домівок. Але тут, на Волині, чи є, чи немає перемир’я з татарами, з коня мало зсідаємо і кожен час мусимо в полі бути», — не слід сприймати як перебільшення, а розуміти як констатацію гіркого факту.

Проте таке життя мало й зворотній бік. Постійна небезпека і часті сутички перетворили волинців (як і вояків інших українських земель) на загартованих і вправних бійців. І це не дивно, бо, як прокоментував 1538 р. від’їзд з молдавської виправи молодого Сигізмунда ІІ старий польський ротмістр, «той пан, якого люди в ординці (татарський бій. — Авт.) не бачили, той хоробрим ніколи не буде». Українському населенню таких «ординок» вистачало більше, ніж будь-кому. Яскравим прикладом якості волинських загонів є Вишневецька битва 1512 р. Тоді вояки Костянтина Острозького першими зустріли ворожу атаку, бо вони краще знали татарську тактику, ніж поляки, які, за твердженням литовського гетьмана, набиралися вміння у німців у Європі, але там інша система бою й інше мистецтво вояків. А вже під час самої битви волинці витягнули на себе все кримське військо і зв’язали його боєм, що дало змогу полякам завдати флангового удару.

Беручи до уваги, що кількість і озброєння вояків залежали від заможності кожного шляхтича, не є дивним той факт, що ударною силою волинців ставали надвірні хоругви найбільших князів Острозьких, Сангушек, Вишневецьких та ін. Причому, крім вояків, яких вони мали виставляти, згідно з уставом, ці можновладці нерідко утримували загони, так би мовити, над норму. На це недвозначно вказує повідомлення про те, що князь Ілля Острозький мав якийсь загін («оршак») із 350 вояків, «гарно озброєний по литовській моді», подібний до якого у ВКЛ був лише у біскупа віленського, але менший. Зброю до цих вояків князь купив у Пруссії. Тут, певно, мова йшла про вогнепальну зброю (принаймні, луків і щабель було достатньо і в Україні). У тому ж році Ілля Острозький привів до основного війська на московський фронт 500 добре озброєних гусарів, і це при тому, що, згідно з переписом 1528 р., Острозькі мали виставляти 426 коней. Цікаво, що в обох випадках джерело походження інформації й адресат ті самі, та й сам зміст наштовхує на думку, що мова йшла про два різних загони (350 і 500 чол.) на службі в одного князя. Якщо навіть прийняти думку, що йдеться про одних і тих самих вояків, то когось Ілля Костянтинович, привівши 500 чол., мав же залишити вдома для охорони проти татар, які якраз кочували вздовж кордону.