Читать «Поле битви — Україна. Від «володарів степу» до «кіборгів». Воєнна історія України від давнини до сьогодення» онлайн - страница 28

Така увага дистанції пострілу з луків приділена з огляду на те, що цей параметр диктував ефективність основного тактичного прийому кінних стрільців — дистанційного бою за схемою: вихід на відстань пострілу — обстріл супротивника — відхід на безпечну щодо вогню у відповідь відстань або ж подальше зближення (у разі, коли ворог ніс помітні втрати) чи переслідування супротивника (коли той вдавався до відступу). Більш потужні луки, доповнені ефективними стрілами, дозволяли вести вогонь з безпечної дистанції. Утім, не менше значення мав і вірний вибір позиції для атаки. Приміром, позиція «вище за схилом» однозначно підсилювала ефективність вогню, одночасно ускладнюючи ведення супротивником вогню у відповідь.

Ще одним тактичним прийомом, що постійно використовували сармати, був удаваний відступ. Імітація втечі спонукала супротивника до переслідування, що у більшості випадків призводило до порушення бойового порядку. Швидкі сарматські кіннотники встигали не тільки відійти на безпечну відстань, перегрупуватися та упорядкувати стрій, а й зайняти статичну позицію. Вогонь зі стаціонарної позиції був чи не на порядок більш ефективним, аніж за стрільби на ходу під час атаки.

Під час атаки сармати також застосовували так звану «карусель», себто здійснювали кільцеве охоплення супротивника та вели обстріл його бойових порядків. При цьому кільце постійно рухалося навкруги ворожого війська, що ускладнювало враження сарматських воїнів, які були «рухомими мішенями», на відміну від вимушеного стояти супротивника. Цей маневр складний для виконання, тож є всі підстави припускати, що його відпрацьовували спеціальними тренуваннями.

Дротики в арсеналі сарматських воїнів посідали не надто значне місце. Тож слід думати, що бій на середній та короткій дистанції, коли застосування метальних списів виявлялося більш слушним, аніж луків та стріл, був не надто використаним елементом сарматської «малої тактики». Щоправда, в бою на короткій дистанції сармати, як і скіфи, задля нейтралізації супротивника вправно використовували аркани, традиційну зброю номадів усіх часів. Бездоганне володіння сарматами арканом неодноразово відзначали письменники-сучасники.

Та значно вагомішою сарматською тактичною новацією була зміна ролі ближнього бою. Античні автори зазначають, що сармати (на відміну від попередників-скіфів), окрім обстрілу ворога з далекої та середньої дистанції, часто-густо вдаються до безпосереднього контакту з ворогом. Корнелій Тацит, римський письменник І—ІІ ст. н. е., взагалі зазначає: «Вони всі підбурюють одне одного не припускати, аби їх осипали стрілами, це потрібно упередити стрімким натиском та рукопашною схваткою». Підтвердженням цьому є й археологічний матеріал. У воїнських похованнях сарматів присутні списи-піки, а в чималій кількості таких комплексів наявні мечі. До зламу тисячоліть сарматські мечі були короткими, фактично мечами-кинджалами, і навряд чи використовувалися як основна зброя. Проте вже протягом І ст. н. е. мечі-кинджали починають співіснувати з довгими, до 70 см, клинками, а від ІІ-ї половини ІІ ст. н. е. звичайним стає набір з двох кликів, довгого (70—100 см, як виключення — до 110 см) меча та кинджала. Примітно, що порівняно із попереднім, скіфським періодом, у сарматському арсеналі практично відсутня зброя ударної та ударно-рублячої дії (булави, кістені, бойові сокири). Акцент у ближньому бою робився саме на застосуванні клинків. Показово також, що за збільшення кількості довгих клинків зменшується кількість списів. Відповідно, списовий удар, ймовірно, поволі поступався у значенні рубці з коня як основному прийому ближнього бою.