Читать «Поле битви — Україна. Від «володарів степу» до «кіборгів». Воєнна історія України від давнини до сьогодення» онлайн - страница 30

Не менше, аніж сідло, значення мала й удосконалена сарматська вузда, що дозволяла впевнено керувати конем і під час стрімкого наступу, і під час відносно статичного кавалерійського бою на клинках. В останньому випадку саме керованість коня, а не фехтувальна вправність вершника була головною запорукою перемоги.

Велика тактика сарматів, за великим рахунком, мала лише один прийом — наїзд (набіг). Причому байдуже, йшлося про зіткнення із супротивником у полі або ж атакування стаціонарного пункту (фортифікованого або ні). Раптова поява на полі бою, масованість обстрілу, стрімкість натиску, блискавичний розвиток успіху в разі, коли бойові порядки супротивника розчленовані, він поніс значні втрати, відступає. Або ж не менш блискавичний відступ (часто-густо імітаційний) у разі, коли супротивник чинить опір і тримає позицію. Така поведінка у відкритих зіткненнях здавалася звиклим до «правильної» війни античним авторам нешляхетною, дозволяла зневажливо зауважувати, що сармати схильні радше до розбою, аніж до війни. Однак саме ця «розбійна» метода дозволяла сарматам неодноразово громити не тільки варварів, а й міліційні і регулярні античні армії. Навіть відступ навряд чи був проявом боягузтва, самі ж античні автори неодноразово зазначають войовничість та сувору мужність сарматських вояків. Радше ішлося про збереження сил, опанування більш вигідної позиції, заманювання ворога у пастку.

За нападів на осілих сусідів запорукою успіху сарматів залишалася та сама раптовість. Швидкий напад летючих кавалерійських загонів, ймовірно, не дозволяв надійно захистити не тільки відкриті селища, а й укріплені городища. Археологічними свідченнями успішності такої тактики, зокрема, є згарища на городищах зарубинецької культури Пилипенкова Гора та Бабина Гора в околицях сучасного Канева, Круглого (Малого Ходосіївського) городища на південних околицях Києва та Юрковиці в центральній частині сучасної столиці України. Сарматське «авторство» погромів не викликає особливих сумнівів, адже фронтальні боки укріплень усіяні сарматськими стрілами.

Складніше було застати зненацька мешканців античних осередків, котрі були знайомі з канонами поліоркетики (розділу воєнної науки про ведення облог та протидію облогам) та звикли постійно бути напоготові щодо негараздів, котрі чинять невгамовні сусіди-степняки. Джерела не залишають сумнівів: вести правильну довготривалу облогу сармати були не спроможні. Однак вони сповна використовували психологічний ефект раптової появи під стінами міста величезної юрби озброєних людей. Нищення околиць, пограбування угідь, взяття у полон тих, хто не встиг сховатися за стіни, справляло гнітюче враження. Тож, аби мінімізувати втрати, елліни та романізоване населення придунайських провінцій частіше чинили не збройний опір сарматам, а пропонували контрибуцію, а подекуди постійну данину. Зокрема, певний час у 60—80-х рр. н. е. під протекторатом сарматських царів Фарзоя та його спадкоємця Інесмея перебувала Ольвія. Ці царі навіть карбували власну монету на ольвійському монетному дворі — доволі принизливий факт для поборників полісних свобод еллінів. Не цуралися регулярно «сплачувати за мир» сарматам навіть римські імператори.