Читать «Поле битви — Україна. Від «володарів степу» до «кіборгів». Воєнна історія України від давнини до сьогодення» онлайн - страница 26

Військова справа та походи сарматів

За племенами сарматів ще з античних часів закріпилася слава руйнівників Великої Скіфії. Щоправда, останнім часом науковці, насамперед українські (О. Симоненко, С. Полін, Н. Гаврилюк), переконливо показали, що крах Скіфії був пов’язаний здебільшого з економічним послаблення скіфської «держави» на фоні екологічних змін у Північнопричорноморському степу. Археологічні дані дають підстави вважати, що протягом ІІІ ст. до н. е. степи між Доном та Дунаєм були практично безлюдними. Військові напади сарматів (ідеться радше про серію набігів, а не повномасштабну масовану експансію) стали хіба що таким собі «цвяхом» у вже закриту «труну» скіфської могутності.

Утім, навіть без надто героїзованого ореолу «підкорювачів скіфів» сармати тривалий час дійсно були повноправними володарями степів, найпотужнішою військово-політичною силою Північного Причорномор’я. Період ІІ ст. до н. е. — кінця ІV ст. н. е. у вітчизняній літературі найчастіше називають сарматським.

Сам термін «сармати» є узагальнювальним. Ідеться не про окремий народ, а про кілька союзів племен, що розмовляли спорідненими мовами іранської групи та в різні часи мешкали на землях від лівобережжя Дунаю до Приаралля. Кожен такий союз був самостійною військово-політичною силою, подекуди ці союзи укладали між собою ситуативні «конфедерації», насамперед задля досягнення певних військових цілей. Античним авторам були відомі племінні об’єднання саїв, язигів, роксоланів, аорсів, сіраків та аланів.

Спільними для сарматів були не тільки мова, а й кочовий спосіб життя, що визначав риси їхнього побуту, вірування, зрештою, спосіб ведення війни, військове спорядження, озброєння. Кожен сарматський союз являв собою «народ-військо», де кожен повноправний чоловік був воїном. Доволі специфічною, як для свого часу, була помітна частка жінок у сарматському війську. Власне, «амазонки» не є чимось непересічним у кочових суспільствах — зокрема, поховання жінок-воїтельок відомі ще для скіфів. Однак саме у сарматів, слід думати, жінки складали чималий сегмент військово-демографічного потенціалу. Принаймні, показовою є оповідка батька історії Геродота про походження савроматів (як він називав сарматів) від зносин скіфських юнаків та легендарних амазонок. Саме в генетичному сліді легендарних амазонок Геродот, імовірно, вбачав пояснення доволі дивного, як для античного елліна, місця жінки у сарматському суспільстві взагалі та у війську зокрема. У літературі трапляється думка, що участь у військових діях брали виключно незаміжні дівчата, однак навряд чи, змінивши шлюбний статус, жінка враз втрачала бойові навички. Ідеться радше про довільне трактування пасажу Геродота про те, що жодна савроматська дівчина не має змоги взяти шлюб, допоки не вб’є ворога, або ж більш пізнього повідомлення Псевдо-Гіппократа, згідно котрому «дорогу на рушник» сарматкам відкривали цілих три вбитих супротивники. Тож у разі необхідності до бою могли ставати й заміжні матрони, а мобілізаційний потенціал сарматських суспільств був практично невичерпним.