Читать «Подорож Голубої Стріли» онлайн - страница 62

Але раптом копита дзвінко вдарили об бруківку – візок в'їхав у центральну частину міста, де на вулицях уже встигли замести сніг. Франческо зразу пригадав усі пригоди минулої тривожної ночі. Він подивився навколо і побачив на сидінні поруч себе маленького собачку, який метляв хвостом і так лагідно дивився у вічі, що, здавалося, досить було хлопцеві подати найменший знак, і він стрибне йому в обійми.

– Песику! – радісно вигукнув Франческо. – Звідкіля це ти узявся?

Від захоплення Франческо сидів, мов зачарований, і все ніяк не міг наважитися простягти руку й погладити цуцика по спині.

«Може, його подарувала Фея? Це, очевидно, її новорічний подарунок».

Але раптом Франческо засміявся: Фея дарує тільки іграшки, а не живих собак. А тут не іграшка, а справжній-справжнісінький живий собачка з лагідними вологими очима, з справжнім хвостиком, що весело метлявся, немов прапорець на вітрі. Ви розумієте? Курдуплик уже не був іграшкою, він перетворився на справжнього живого цуцика. Дивина, правда?

Франческо спочатку боязко торкнувся однією рукою до спини собачки, потім погладив його легенько обома руками. А Курдуплик тільки і чекав на це запрошення: він шмигнув, як ящірка, хлопцеві на коліна і весело загавкав.

Ні, ви таки правильно прочитали: загавкав. Уперше в своєму житті Курдуплик почув, як з його горла вилітають дивні сильні звуки, зовсім не схожі на жалюгідне скавчання. Вони здалися йому такими чарівними, як пісня, і лунали для нього величними звуками дзвону.

«Я гавкаю! »– тільки й встиг ще подумати Курдуплик і зразу ж перестав думати. Зате тепер він цілком захопився досі не знаним почуттям. Цуцик гавкав так дзвінко, що Франческо не міг стриматися і розсміявся.

– Схоже на те, що ти гавкаєш вперше в житті. Але голос маєш непоганий, гарно гавкаєш.

Курдуплик уже не був іграшкою з пап'є-маше і ганчірок. З лівого боку в його грудях билося справжнє, живе серце. Коли його тепер гладили, собачка не стояв байдуже, як холодні неживі іграшки, а вигинав спину, веселішав і тремтів увесь, мов пташка. Все це сталося тому, що Курдуплик знайшов друга і більше не був самотній.

Почувши ззаду гавкіт, візник здивовано оглянувся. Він побачив хлопчика і собачку, які весело вовтузилися на старих оксамитових подушках. А хлопцям і маленьким собачкам завжди байдуже: качатися на зеленому моріжку чи на оксамитових подушках карети. Вони одного розуму. їм де знайдеться місце, там вони й будуть перекидатися, мов клубочки.

– А звідки цей собачка? – запитав, посміхаючись, візник.

– Хіба я знаю? Коли я прокинувся, він уже був тут і лизав мені руку.

– Це, мабуть, приблудний якийсь. Певне, від холоду і в візок не побоявся стрибнути!

– А може, йому захотілося погратися, та не було з ким...

– Може, й так. Хіба вгадаєш, що думає собака? Візник кашлянув і почав довгу розповідь про один випадок у своєму житті.

– Раз підібрав я собаку. Як сьогодні пам'ятаю: їхав я з станції. У мене в візку було повно пасажирів та чемоданів. Коняка в той день була, як ніколи, норовиста і не хотіла везти. Ішов дощ, а в коней, я тобі скажу, є теж свої примхи. Недарма і в приказці говориться...