Читать «Подорож Голубої Стріли» онлайн - страница 48

– От тепер на прапорі є кольори кожного з нас, нікому нема переваги, і сподіваємося, що вже не будемо більше сваритися.

Потім Чорному сяйнула блискуча думка (що майже неймовірно для такого невеселого кольору). Але було саме так, тож я мушу розповісти про це.

Чорний Олівець намалював телефон. Маленький, мов іграшка, але з усіма частинами: з трубкою, з диском для чисел, з дротом та з дзвінком.

Коли його намалювали, він одразу ж зателенькав.

– Мерщій бери трубку і відповідай! – вигукнув Чорний Олівець.

– Але ж я не знаю, як відповідати, – промовив хлопець. – Я ніколи не розмовляв по телефону.

– Мерщій бери трубку, – наказав Чорний Олівець. – Ти повинен тільки сказати: «Слухаю! » А там почуєш.

Франко схопив трубку, приклав ЇЇ до вуха і промовив:

– Слухаю!

– Алло! – озвався, наче з-під землі, чийсь бас. – Хто говорить?

– Я, Франко! А ви хто?

– Я телефонний Маг. Можу тебе з'єднати з кожним, з ким ти бажаєш поговорити.

– В такий пізній час? Та зараз уже всі сплять, і якби я розбудив когось, щоб побазікати, мене б, напевне, вилаяли.

– Не всі ще сплять, любий Франко. Ти, наприклад, Ще не спиш...

Національний прапор Італії.

– Це так, але ж я не вечеряв...

– Гадаєш, ти один такий на світі? Ось на, послухай..

– Слухаю! – відповів чийсь тремтячий голос.

– Хто говорить? Я – Франко!

– Добрий вечір, Франко! З тобою розмовляє невідома тобі бабуся. Вона вже доживає віку.

– А чому ж ви не спите, бабуню?

– Сину мій! Старі люди сплять мало. Та, сказати правду, я оце встала пошукати що-небудь поїсти в миснику. Ти ж знаєш, у старих мало грошей...

– А знайшли що-небудь?

– Де там. Лежав десь шматочок сиру, та, мабуть, кіт поцупив, бо нема. Що ж, ляжу знову спати.

– А як не заснете?

– Що вдієш? У мене є про що думати: згадаю синів, що тиняються по світу, шукаючи роботу. Може, хто з них розбагатіє або заробить стільки, що й мені пришле якесь сольдо. Як ти гадаєш, га?

– Від щирого серця бажаю вам цього, бабуню!

– Дякую! На добраніч, Франко!

– На добраніч, бабуню!

Франко поклав трубку, але тут знову пролунав дзвінок.

– Ну як, чув?

Це був телефонний Маг.

– Так, чув. Дуже шкода мені цієї старенької бабусі!

– Тепер поговори ще з одною людиною.

– Слухаю! Хто говорить?

– Я, Франко...

– А, Франко? Я тебе не знаю. Та це байдуже. Я все одно не спав.

– У вас, може, якесь лихо скоїлося?

– Та ні, нічого не скоїлося. Я студент, і мені ніколи думати про лихо, бо треба вчитися.

– Значить, ви не спали, тому що готувалися до лекцій?

– Де там! Сказати правду, я нічого не робив. Щось усе зливається в книзі, і я навіть слів не можу розібрати. Вони танцюють перед очима, мов прудкі балерини. Це все через вечерю?

– Ви погано повечеряли?

– Та де там – я зовсім не вечеряв! Щоправда, хвилин п'ять тому я вставав з ліжка і заглядав до хазяйчиного буфета (я тут квартируюся). Знаю, що красти – злочин. Можеш цього мені й не нагадувати. Це давно всім відомо. Та я, власне, й шукав чого-небудь, щоб трохи підживитися. Шматочок хліба чи яблуко – все одно що, аби поїсти. Щоб не збудити хазяйки, я навіть світла в кухні не вмикав. Я давно вже вивчив, де стоять меблі, і тому міг легко обминути їх у пітьмі. Так я навпомацки підійшов до буфета, відчинив дверцята й обережно, щоб не перевернути нічого, просунув до середини руку. Пальці пірнули у якусь густу рідину. Що б це могло бути? Щось ніби схоже на мармелад. Я витяг руку і облизав пальця. Вгадай, що то було? Томат! Густий томатний соус. І от... випив я півбанки його, а зараз так палить, так хочеться пити, що просто помираю від спраги.