Читать «Повість про нещасних марсіян» онлайн - страница 4

Повз них, мало не зачепивши, промчався довгий автобус.

— А потім прокляті пацюки всі виздихали, — повторив шофер.

Потім… Що було потім, Тед насилу міг згадати. Господарство він спустив на руки старої, взявся рибалити та полювати, але й це не задовольняло його. Лише найтяжчі роботи, які були не по силі тітці, вертали його в реальний світ.

Тед знову задумався, а може, задрімав, бо опам'ятався в якомусь напівтемному складі. Шофер розмовляв з людьми в синіх комбінезонах, очевидно вантажниками. В глибині між стосами ящиків і паків висіли курні стовпи західного сонця.

Тед потис шоферу руку і пішов до виходу.

Перше, що він побачив, вийшовши на вулицю, був чудовий ковбой.

Розділ III

ПРО ЗУСТРІЧ СТАРИХ ДРУЗІВ

Ковбой був намальований на величезному щиті, прикріпленому до стіни будинку, що навпроти.

«Їх можна побачити тепер тільки в кінематографі», — подумав Тед, і йому раптом захотілося подивитися добрий ковбойський фільм, у якому герой хвацько витанцьовує, стукаючи високими закаблуками, скаче на коні і рятує від негідника дівчину в зворушливому ситцевому криноліні. У негідника вусики, штани із штрипками і краплена колода карт.

Була восьма година. До зустрічі, призначеної на десяту, лишалось досить часу. Тед перейшов вулицю. На плакаті під постаттю ковбоя був напис: «Купуйте сорочки «Чорний Біль».

Все ж Тед не змінив свого наміру і знайшов кіно за найближчим рогом. Фільм називався «Вбивства на поверхах». Якась екзольтована дівчина поклялась спокусити, а потім убити по одному чоловікові на кожному поверсі хмарочоса, який на тлі вечірнього неба здався їй чомусь фатальним. Після того, як героїня кинулася з даху, не переборовши справжнього кохання, яке заполонило її там, засвітили світло.

Тед вийшов на вулицю. Годинник показував пів на десяту. Тридцяти хвилин було досить, щоб дійти до місця зустрічі.

Тед давно вже не був у цьому місті. Він ішов вулицями, з радістю пізнаючи знайомі місця, які мало змінилися за цей час.

Кафе, де вони тоді збиралися, держав італієць Кароло Перотті, або просто Пері, як звали його всі студенти.

«Може, кафе вже немає? Але я все одно зайду, хай навіть там буде молитовне зібрання євангелістів. А коли нема й будинку, буду чекати біля кіоска», — подумав Тед.

Але кафе було. Тед упізнав його здалека. Зайшовши за ріг, він побачив у кінці вулиці знайоме матове світло вітрини. Тед прискорив ходу і, переборюючи хвилювання, штовхнув двері.

Навіть запах приміщення здався йому рідним. Все було як і тоді: той самий оббитий цинком високий прилавок і заслані картатою клейонкою столи, тільки, може, більше плакатів та рекламних табличок рясніло на стінах.

Зала була майже порожня. Двоє молодих людей у шовкових сорочках і світлих капелюхах стояли біля прилавка, попиваючи щось із високих бокалів. Тед міг би присягнутись, що це не були студенти. Їм наливала висока блондинка, але це не була Джен.