Читать «Повість про нещасних марсіян» онлайн - страница 6

— Тепер треба розказувати, як належить, — мовив Тед. — Починай перший. Тобі не солодко?

— Ти не пам'ятаєш, я закінчив хімічний…

— Я часто згадував тебе. Частіше, ніж інших. Ти мені був дуже потрібний… Кажи далі, Джо, про себе я потім.

— Потім чомусь лихий надав мені зайнятися медициною. Пам'ятаєш, ще тоді я мало не отруїв оту гладку свиню Бена, коли надумав лікувати його від недорікуватості.

— А Сему взявся вивести ластовиння, і обличчя його стало лупитися, як картопля.

— Сем завжди викидав моїх ящірок і жаб, а коли я приносив гадюк, він боявся і цілу ніч скімлив на підвіконні.

— Він їх боявся, а викидати доводилось мені, — розсміявся Тед.

— Якби я тоді це знав, то добре тебе відлупцював би, — сказав Джо. — Отже, я скінчив другий факультет… Але мені бракувало підлості, нахабства і ще того, чого в мене ніколи не було і без чого не можна… нічого не можна… Що там казати… Пробував зайнятися приватною практикою — місцеві лікарі мене з'їли. Працював деякий час на хімічному заводі. Це дало мені змогу писати дисертацію… про полімери. На перешкоді стала війна. Воєнний завод, а потім… у мене знов цього не вистачало. Головне — я не хотів їм допомагати. Тоді вони спробували видати мене за червоного.

— Тебе? Цього не прикладеш до нас, — сказав Тед.

— Не знаю, якого я там кольору, але не можу мовчати, коли бачу їхні штуки, і, коли вони мені дуже набридли, я сказав цим типам те, що про них думав. Після цього перед моїм носом зачинились усі двері. — Джо замовк.

Нова галаслива компанія вдерлась у двері, обтрушуючи мокрі плащі.

— Піти б звідси.

— Куди? Шукати друзів, які не прийшли?

— Та їх тут, мабуть, і нема… крім Лорі.

— Він тут? Забув?

Джо гірко посміхнувся:

— Я сказав, що ніколи не п'ю, а коли хочеться, то згадую про Лорі. Йому погано.

— До такої міри?

— Гірше бути не може. Зовсім погано. Гірше від мене, хоч я не п'ю… А мені інколи хочеться плюнути на все. Чи не краще загинути від цього, ніж від іншого?

— Ходім. Ти знаєш, де він живе?

— Спробую знайти. Ходім. Я люблю його, хоч він завжди був нікчемою.

Вони встали. Двері відчинились у прямокутник ночі, повний вітру й водяних бризок.

Повз мчали машини, підмітаючи фарами стрибаючі бульбашки дощу.

Друзі йшли, кутаючись у коміри піджаків. Поминувши сяючий вхід до кіно, вони повернули у вузеньку бічну вуличку. Було темно. Вітер підганяв їх у спину. Дощ усе дужчав.

Друзів на мить захистив піддашок уже зачиненої крамнички. Перед ними була велика площа. Між газонами застиг на своєму коні бронзовий вершник. Крізь мерехтливу намітку дощу силует його чітко вирізнявся на тлі міської заграви.

— А якщо ми не знайдемо Лорі?

— Ти думаєш, я зовсім з глузду з'їхав?

— Якщо його немає вдома, ми зможемо піти до тебе?

Хоч обличчя друга було в затінку, Тед помітив усмішку в його очах.

— Ось уже тиждень, як я ночую на вулиці, — мовив Джо. — Я вирішив триматися до сьогоднішньої зустрічі, а потім…