Читать «Повість про нещасних марсіян» онлайн - страница 5

«Джен, мабуть, зараз уже старенька», — подумав він, і йому чомусь стало жаль її, і жаль цієї нової дівчини, і трохи себе самого.

За одним із столиків, повісивши піджаки на спинки стільців, сиділа компанія і тихо розмовляла. Дві дівчини з модними зачісками мовчки курили, дивлячись на чоловіків. У кутку біля вітріти самотньо сидів неголений чоловік і повільно смоктав лимонад.

Тед глянув на годинника. Стрілки показували без десяти десять. Нікого з друзів ще не було. Як завжди, Тед був перший. Він замовив якийсь напій з барвистою наклейкою і став чекати. Грюкання вхідних дверей змушувало його раз у раз підводити голову. Люди заходили, але це були не вони.

І раптом, охоплений тугою, Тед зрозумів, що ніхто не прийде, і він просидить отут, смоктатиме це пійло, а потім сумний шукатиме ночівлі в чужому місті.

Неголений чоловік біля вітрини пильно дивився на Теда. Тед одвернувся.

«Зараз він підійде, сяде поруч і буде довго розказувати про свої нещастя, а може, просто попросить грошей». І Теду захотілося, щоб це сталося скоріше, а потім встати і піти геть, поїхати додому, до своїх вудочок і курей Генерала Гранта.

Краєм ока Тед бачив, як чоловік підвівся й рушив до його столу. Ще раз грюкнули двері. До компанії, що зайшла в бар, гукнули ті двоє біля прилавка, а Тед, намагаючись не дивитися, відчув, як неголений посторонився, пропускаючи їх, згаявши на це секунду, і ось він уже поруч, стоїть, не сміючи заговорити.

Тед звів очі. Побачив спершу костюм, який колись, певно, був пристойний, витертий светр, а потім глузливу, до неможливого знайому посмішку.

— Джо?!

— Сто чортів тобі в бік! — сказав Джо і сів, відсунувши стільця.

— Ти все-таки прийшов?

— А ти завжди хотів бути кращим за мене. З цієї шатії нікого не жди. — Джо тихо вилаявся і замовк.

Вони сиділи і дивилися один на одного, не обіймаючись і не ляпаючи один одного по плечу, як це заведено робити при зустрічі.

— Ти гадаєш, ніхто не прийде? — нарешті запитав Тед.

— Дуже їм цікаво бачити наші пики!

— Чи варто було забиватися сюди?.. Я думаю, варт, щоб побачити старого буркуна. Га, Джо?

Цього разу Тед усе-таки вдарив його по плечу, і вони повторили це кілька разів, перехиляючись через стіл.

До залу надходили все нові люди. За прилавком увімкнули радіолу і, слухаючи її пронизливі звуки, Тед з жалем згадав милі старі фокстроти 30-х років.

— А де ж дівчата? Пам'ятаєш Кетрін, Мікі…

— Дівчата тим паче не засиджуються на місці. Та й мені не до них.

Тед подивився на згорблену постать Джо і подумав, що той, мабуть, голодний і не від того, щоб випити.

— Що ти питимеш?

— Я не п'ю.

— Два, — показав на пальцях Тед дівчині, що проходила повз них.

Джо зупинив Теда:

— Я ще тоді не пив. Ти знаєш, це саме було в мого батька і діда. Це в нас у крові. Я дав слово ніколи не пити.

— А їсти, певно, будеш?

— Їсти я, мабуть, буду, чорт забери! Щоб не одвикнути від цього діла, — сказав Джо.

Тед замовив спагеті і якусь страву з лакрицею і перцем.

Чути було приглушений гомін, сміх дівчат у кутку і брязкіт посуду, який прибирали з прилавка. Несподівано на бляшаний піддашок над дверима впало кілька крапель, і забарабанив дощ.