Читать «Пастка-22» онлайн - страница 68
Джозеф Геллер
— Коли я не тут.
— Так, сер. І що мені робити?
— Все, що я скажу.
— Але вас тут не буде, то як ви мені скажете? А чи будете?
— Ні.
— Тоді що мені робити?
— Все, що треба.
— Слухаюсь, сер.
— У мене все, — сказав майор Майор.
— Так, сер, — сказав ординарець. — Це все?
— Ні, — відказав майор Майор.—Також не заходьте, щоб поприбирати. Взагалі не заходьте, доки не впевнитесь, що мене тут немає.
— Так, сер. Але як мені впевнитись?
— Якщо ви не впевнені, тоді вважайте, що я тут, і йдіть звідси, поки не будете впевнені. Ясно?
— Так, сер.
— Жаль, що мушу отак з вами розмовляти, але так треба. До побачення.
— До побачення, сер.
— І дякую. За все.
— Так, сер.
— Віднині, — сказав майор Майор Майлові Майндербайндеру, — я вже не буду ходити в їдальню. Прошу подавати мені їжу до мого трейлера.
— Думаю, що це дуже добра ідея, сер, — відповів Майло. — Тепер я зможу подавати вам особливі страви, про які ніхто інший не знатиме. Я впевнений, що вам вони сподобаються. Полковникові Каткарту завжди подобаються.
— Я не хочу ніяких особливих страв. Я хочу, щоб мені подавали те саме, що й іншим офіцерам. Нехай посильний постукає раз у двері й залишить тацю на сходах. Ясно?
— Так, сер, — сказав Майло. — Цілком ясно. У мене припасено кілька живих менських лобстерів, до яких я можу подати відмінний салат із рокфором і два морожені еклери, які ми лише вчора доправили контрабандою з Парижа разом з важливим учасником французького підпілля. Так буде добре для початку?
— Ні.
— Слухаюсь, сер. Я розумію.
На вечерю того дня Майло подав смаженого менського лобстера, відмінний салат з рокфором і два морожені еклери. Майор Майор розсердився. Якби він відправив вечерю назад, то вона б пішла на смітник або комусь іншому, а майор Майор мав слабкість до лобстера, смаженого на вогні. Вечеряв він з докорами сумління. Наступного дня на обід був черепаховий суп по-мерилендськи й ціла кварта «Дом-Периньону» 1937 року, і майор Майор випив її не вагаючись.
Після Майла залишились тільки писарі в канцелярії, і майор Майор уникав їх, щоразу залазячи й вилазячи через тьмяне вікно свого кабінету. Вікно відстібалося, було велике і низьке, тому він легко заскакував у нього з обох боків. Щоб дістатися від канцелярії до трейлера, майор Майор, коли в полі зору нікого не було, шпарко завертав за ріг намету, стрибав у залізничний рів і мчав уперед, не підводячи голови, аж поки не опинявся під прихистком лісу. Порівнявшись із трейлером, він вилазив із рову і швидко перебігав до своєї домівки крізь густий підлісок, де єдиною людиною, яку він зустрів за весь час, був капітан Флюм, котрий, виснажений і примарний, якось у сутінках перелякав його мало не до смерті, раптово матеріалізувавшись перед ним у заростях ожини, щоб поскаржитись на Вождя Білого Вівсюга: той погрожував розпанахати йому горлянку від вуха до вуха.
— Якщо ви мене колись іще раз так налякаєте, — сказав йому майор Майор, — я розпанахаю вам горло від вуха до вуха.
Капітан Флюм хапнув ротом повітря і розтанув у заростях ожини і більше ніколи не потрапляв майору Майору на очі.