Читать «Пастка-22» онлайн - страница 67

Його темні окуляри мали масивну пурпурову оправу, а штучні чорні вуса були препишні, мову катеринщика, і одного разу, відчувши, що вже не може терпіти самотність, він начепив їх і пішов грати в баскетбол. З підкреслено безтурботним виглядом він вийшов на майданчик, подумки благаючи Бога, щоб його не впізнали. Всі вдали, що не впізнали його, і він радісно долучився до гри. Тільки-но він привітав себе із вдалою невинною витівкою, як один із гравців грубо штовхнув його і він упав на коліна. Незабаром майора Майора знову грубо штовхнули, і тут до нього дійшло, що насправді всі його впізнали, а та машкара тільки дала їм право його штурхати, валити на землю і гамселити. Йому не було місця серед них. І щойно він це зрозумів, як гравці з його команди, не змовляючись, об’єдналися з гравцями іншої в один виючий, кровожерливий натовп, який оточив його зусібіч, брудно лаючись і розмахуючи кулаками. Вони збили його з ніг, копали його лежачого, і коли він ледве звівся на ноги, знову накинулись на нього. Він затуляв обличчя руками і вже нічого не бачив. Вони з’юрмились довкола і взялись оскаженіло гамселити його, штурхати, дубасити, топтати. Його товкли, відпихаючи до краю канави, в яку він урешті скотився сторч головою. На дні він звівся на ноги, видерся на протилежний бік і, похитуючись, пішов під градом тюкання й каміння, яким вони його супроводжували, аж поки не сховався за рогом намету канцелярії. Найголовніше, чим він переймався впродовж цілої пригоди, — як не згубити темних окулярів та штучних вусів, щоб і далі вдавати, ніби він — то хтось інший, і щоб оминути страшну необхідність постати перед ними як їхній начальник.

Повернувшись у кабінет, він розплакався, а коли виплакався, то змив кров з губів та носа, стер грязюку з подряпин на щоках і чолі, а тоді викликав сержанта Таузера.

— Віднині, — сказав він, — я не хочу нікого приймати у себе в кабінеті, коли я тут. Ясно?

— Так, сер, — відповів сержант Таузер. — Мене це також стосується?

— Так.

— Ясно. Це все?

— Так.

— А що я маю казати тим, хто проситиметься на прийом, коли ви є?

— Скажіть їм, що я є, і попросіть почекати.

— Так, сер. Доки?

— Доки я не вийду.

— А що мені з ними потім робити?

— Мені байдуже.

— Чи можна їх пускати до вас після того, як ви вийдете?

— Так.

— Але тоді вас тут не буде?

— Ні.

— Слухаюсь, сер. Це все?

— Так.

— Слухаюсь, сер.

— Віднині, — сказав майор Майор призовникові середніх років, який доглядав за його трейлером, — не заходьте сюди, коли я тут, щоб запитати, чи маю я для вас якесь доручення. Зрозуміло?

— Так, сер, — відповів ординарець. — А коли мені заходити, щоб запитати, чи маєте ви для мене якесь доручення?