Читать «Пастка-22» онлайн - страница 52

— Ви наказуєте мені прибрати свою ногу?

— Ні, сер. О ні, сер.

— Тоді приберіть свою ногу і стуліть дурну пельку. Голосніше, будь ласка. Я не почув.

— Так, сер. Я сказав, що я ніколи не заявляв, що ви не можете мене покарати.

— То що в біса ви мелете?

— Я відповідаю на ваше запитання, сер.

— Яке запитання?

— «То що в біса ви мали на увазі, заявивши, що ми не можемо вас покарати?» — прочитав із записника капрал, який вмів стенографувати.

— Гаразд, — сказав полковник. — То що в біса ви мали на увазі?

— Я не заявляв, що ви не можете мене покарати.

— Коли? — запитав полковник.

— Коли що, сер?

— Тепер ви знову ставите мені запитання.

— Вибачте, сер. Боюсь, я не розумію вашого питання.

— Коли ви не казали, що ми не можемо вас покарати? Хіба не зрозуміле запитання?

— Ні, сер. Я не розумію.

— Ви щойно нам це сказали. Тепер уже можете відповісти на запитання.

— Але як мені на нього відповісти?

— Ось іще одне запитання мені поставили.

— Вибачте, сер. Але я не знаю, як на нього відповісти. Я ніколи не казав, що ви не можете мене покарати.

— Тепер ви нам розказуєте, що ви цього не казали. А я запитуюся, коли ви цього не казали.

Клевінджер глибоко зітхнув.

— Я завжди не казав, що ви не можете мене покарати, сер.

— Оце вже краще, містере Клевінджер, хоча це відверта брехня. Минулого вечора у вбиральні. Хіба ви не нашіптували цьому смердючому сучому синові, котрого ми не терпимо, що ми не можемо вас покарати? Як його звуть?

— Йосаріан, сер, — сказав лейтенант Шайскопф.

— Так, Йосаріан. Правильно. Йосаріан. Йосаріан? Його так звуть? Йосаріан? Що це за прізвище таке, Йосаріан?

Лейтенант Шайскопф мав відповідь напоготові.

— Це прізвище Йосаріана, сер, — пояснив він.

— Гаразд, нехай так. То хіба ви не нашіптували Йосаріану, що ми не можемо вас покарати?

— О ні, сер. Я прошепотів йому, що ви не можете мене звинуватити...

— Можливо, я дурень, — перебив полковник, — але я не бачу різниці. Напевно, я таки справді дурень, бо різниці я не бачу.

— М...

— Ви язикатий сучий син, чуєте? Ніхто не просить ніяких пояснень, а ви даєте мені пояснення. Я стверджую факт, а не прошу пояснень. Язикатий сучий син, чуєте?

— Ні, сер.

— Ні, сер? Скажете, що то я кляте брехло?

— О ні, сер.

— Тоді ви язикатий сучий син, так?

— Ні, сер.

— Ви язикатий сучий син?

— Ні, сер.

— Ви нариваєтесь, чорт забирай. Та я зараз перескочу через цей величезний стіл і розірву на шмаття ваше смердюче, боягузливе тіло.

— Ну, ну, розірвіть! — викрикнув майор Меткаф.

— Меткафе, смердючий ви сучий сину. Хіба я не наказав вам стулити свою смердючу, боягузливу, дурну пельку?

— Так, сер. Вибачте, сер.

— Тоді стуліть.

— Я лише вчуся мовчати, сер. Хто не помиляється, той не вчиться.

— Хто це сказав?

— Усі так кажуть, сер. Навіть лейтенант Шайскопф.

— Ви так кажете?

— Так, сер, — сказав лейтенант Шайскопф. — Але всі так кажуть.

— Гаразд, Меткафе, спробуйте стулити свою дурну пельку, і можливо, так навчитесь мовчати. А тепер, на чому ми зупинились? Прочитайте мені останній рядок.

— «Прочитайте мені останній рядок», — прочитав капрал, який вмів стенографувати.