Читать «Пастка-22» онлайн - страница 310

— Але й про це мусите не думати, — наполягав майор Денбі. — І постарайтеся, щоб це вас не смутило.

— Ох, це мене насправді не смутить. А смутить те, що вони мають мене за сцикуна. Себе вони мають за розумників, а нас усіх — за тупаків. І знаєте, Денбі, оце я щойно подумав, вперше, що вони, можливо, мають рацію.

— А ви постарайтесь не думати і про це, — переконував майор Денбі. — Думайте лиш про добробут своєї країни і про людську гідність.

— Ага, — сказав Йосаріан.

— Я серйозно, Йосаріане. Це не Перша світова війна. Ви не повинні забувати, що ми воюємо з агресорами, котрі в разі перемоги не залишать живими ні вас, ні мене.

— Знаю, — буркнув Йосаріан, відчувши раптовий приплив хмурого роздратування. — Господи, Денбі, я заслужив ту свою медаль, байдуже, з яких мотивів вони її мені дали. Я відлітав сімдесят клятих бойових завдань. Не треба мені розказувати про обов’язок воювати на захист моєї країни. Я весь час воював, щоб її захистити. А тепер я трохи повоюю, щоб захистити себе. Моїй країні вже ніщо не загрожує, а моє життя в небезпеці.

— Війна ще не скінчилась. Німці підходять до Антверпена.

— Німців за кілька місяців розіб’ють. А ще за кілька місяців розіб’ють Японію. І якщо я зараз покладу життя, то аж ніяк не за свою країну, а за Каткарта з Корном. Отож я здаю свій бомбардувальний приціл — аж до кінця війни. Віднині я дбаю лише про самого себе.

Майор Денбі відповів з поблажливою усмішкою:

— Уявіть собі, Йосаріане, якби всі так думали.

— Тоді я був би останнім дурнем, якби думав інакше. Хіба ні? — Йосаріан сів рівніше і глянув лукаво. — Знаєте, я маю дивне відчуття, ніби колись я вже мав з кимось таку саму розмову. Точно як у нашого капелана, котрому здається, що він усе переживає вдруге.

— Капелан хоче, щоб ви погодились на відправку додому, — зауважив майор Денбі.

— Та ну його в болото!

— О боже, — зітхнув майор Денбі й розчаровано похитав головою. — Він боїться, що це він на вас вплинув.

— Не вплинув він на мене. А знаєте, що я міг би зробити? Міг би сидіти отут, у цьому шпитальному ліжку, і животіти як овоч. Животіти собі і не приймати рішень — хай інші приймають.

— Ви мусите приймати рішення, — заперечив майор Денбі. — Людина не може жити як овоч.

— Чому ні?

Глибоко в очах майора Денбі зажевріло тепло.

— Мабуть, гарно жити як овоч, — тоскно погодився він.

— Паршиво, — відказав Йосаріан.

— Ні, мабуть-таки гарно — коли ти вільний від усіх цих сумнівів і напруг, — наполягав майор Денбі. — Думаю, мені б хотілося жити як овоч і не приймати важливих рішень.

— Який саме овоч, Денбі?

— Огірок або морквина.

— А який огірок? Добрий чи поганий?

— О, добрий, звичайно.

— Вас зірвали б молоденьким і порізали б на салат.

Майор Денбі знітився.

— Ну, тоді поганий.

— Вас залишили б на грядці на перегній для добрих огірків.

— Тоді я не хочу жити як овоч, — відповів майор Денбі з сумною посмішкою упокорення.

— Денбі, може, мені справді погодитись на відправку додому? — серйозно запитав Йосаріан.

Майор Денбі знизав плечима:

— Ви б тоді спасли себе.

— Я б тоді згубив себе, Денбі. Ви це мали б знати.