Читать «Пастка-22» онлайн - страница 299
Джозеф Геллер
— Звісно, Чаку.
— Виходимо усміхаючись, — підполковник Корн поклав їм руки на плечі, і всі троє рушили до дверей.
— Сходите з нами якось на вечерю, Йо-Йо? — гостинно запросив полковник Каткарт. — Може, сьогодні? В офіцерській їдальні.
— Залюбки, сер.
— Чак, — з докором поправив його підполковник Корн.
— Вибачте, Блекі. Чак. Я ще не звик.
— Все гаразд, друже.
— Звісно, друже.
— Дякую, друже.
— Нема за що, друже.
— Бувай, друже.
Йосаріан сердечно махнув своїм новим дружкам на прощання рукою, вийшов на галерею і, щойно опинившись на самоті, мало не заспівав. Він домігся свого: йому це вдалося; його бунт закінчився успіхом; він у безпеці, йому немає чого і ні перед ким соромитися. З бадьорим і веселим настроєм він прямував до сходів. Якийсь солдат у темно-зеленому робочому одязі віддав йому честь. Йосаріан радісно відповів на вітання, з цікавістю глянувши на солдата. Той здався на диво знайомим. Але солдату темно-зеленому робочому одязі раптом обернувся в повію Нейтлі, яка кинулась на Йосаріана з великим кухонним ножем з кістяною колодкою і штрикнула його в бік під здійнятою у вітанні рукою. Зойкнувши, Йосаріан повалився на підлогу і заплющив очі від всеохопного переляку, коли помітив, як дівчина піднімає ніж, аби вдарити ще раз. Він був уже непритомний, коли підполковник Корн і полковник Каткарт вискочили з кабінету і врятували йому життя, сполохавши дівчину.
— Ріж, — мовив лікар.
— Ріж ти, — мовив другий.
— Ніяке різати, — насилу ворухнув неслухняним язиком Йосаріан.
— Глянь, хто пхає свого носа, — поскаржився один з лікарів. — Ще одне село обізвалось. Ну, то ми оперуємо чи ні?
— Йому не треба ніякої операції, — заперечив другий. — Рана невелика. Треба лише зупинити кров, промити рану і накласти кілька швів.
— Але я ще ніколи не мав нагоди когось оперувати. Котрий тут скальпель? Оце скальпель?
— Ні, он те скальпель. Ну, гаразд, ріж, як уже надумав. Роби надріз.
— Ось так?
— Не там, йолопе!
— Не треба надрізів, — сказав Йосаріан, усвідомлюючи крізь танучий туман непритомності, що ці двоє невідомих готові його порізати.
— Ще одне село обізвалось, — саркастично зауважив перший лікар. — То він буде отак балакати до кінця операції?
— Ви не можете його оперувати, поки я його не прийняв, — сказав писар.
— Ви не можете його прийняти, поки я не перевірив його документів, — сердито буркнув гладкий вусатий полковник, наблизивши впритул до Йосаріана свою здорову рожеву пику, що, немов велетенська розпечена пательня, пашіла нестерпним жаром. — Де ви народились?
Гладкий вусатий полковник нагадав Йосаріану того гладкого вусатого полковника, який допитував капелана і визнав його винним. Йосаріан
дивився на нього крізь каламутну плівку. Густі запахи спирту й формаліну підсолоджували повітря.
— На полі бою, — відповів Йосаріан.
— Ні, не те. В якому штаті ви народилися?
— В стані невинності.
— Ні, не те. Ви недочули.
— Дайте я з ним розберуся, — наполіг гостролиций чоловік із запалими жовчними очима і тонкими незичливими губами. — Ти тут один розумник чи як? — запитав він у Йосаріана.
