Читать «Пастка-22» онлайн - страница 292

— О ні, — наполягав Аарфі, спробувавши хихотнути, і кволо всміхнувся. — Ніхто мене не заарештує. Тільки не старого доброго Аарфі.

Ураз він хворобливо зблід. Він опустився в крісло й оціпеніло затремтів, його пухкі, мляві руки трусились на колінах. На вулиці, різко загальмувавши, спинились машини. Тут же по вікнах вдарили фари. Загрюкали дверцята й пронизливо засвистіли поліцейські свистки. Почулись різкі голоси. Аарфі позеленів. Він машинально хитав головою, усміхаючись дивною, онімілою посмішкою, і повторював слабким, монотонним голосом, що приїхали не по нього, не по старого доброго Аарфі, ні-ні, панове, і намагався переконати себе в цьому навіть тоді, коли важкі кроки застугоніли вгору по сходах і на сходовій площадці, і навіть тоді, коли з оглушливою, невмолимою силою чотири рази грюкнули в двері кулаками. Потім двері розчахнулися і двоє високих, дужих, мускулястих військових поліціянтів з крижаними очима й міцними, жилавими, неусміхненими щелепами рішуче пройшли через кімнату й арештували Йосаріана.

Арештували Йосаріана за перебування в Римі без дозволу.

Вони перепросили Аарфі за вторгнення й повели Йосаріана геть, підхопивши під руки твердими, як сталеві наручники, пальцями. Дорогою вниз вони не промовили до нього ні слова. Двоє інших високих військових поліцейських з кийками і в білих шоломах чекали на них біля зачиненої машини. Йосаріана кинули на заднє сидіння, і машина з ревом помчала крізь дощ і брудний туман до поліцейського відділку, де його до ранку замкнули в камері з чотирма кам’яними стінами. На світанку йому подали відро замість убиральні й відвезли на аеродром, де ще двоє велетнів-поліцейських з кийками і в білих шоломах чекали на нього біля транспортного літака, в якому вже розігрівалися мотори і на зелених циліндрах капотів тремтіли краплі конденсату. Поліцейські не мовили між собою ні слова. Вони навіть не кивнули головою. Йосаріан ще ніколи не бачив таких гранітних облич. Літак узяв курс на Піанозу. Ще двоє мовчазних військових поліцейських чекали на посадковій смузі. Тепер їх стало вісім, і вони без жодного слова в чіткому порядку розмістились у двох машинах, які з шелестом шин промчали повз бази чотирьох ескадрилій і спинились під штабом полку, де на стоянці чекало ще двоє поліцейських. Коли рушили до входу, всі десятеро високих, дужих, зосереджених, мовчазних чоловіків здіймались довкола нього, як вежі. Їхні голосні кроки на посиланій шлаком доріжці рипіли в унісон. Йосаріан мав відчуття, що вони рухаються все швидше і швидше. Його охопив жах. Кожний з десяти поліцейських, як виглядало, міг легко прикінчити його одним ударом. Їм досить було зімкнути свої масивні, тверді, як валуни, плечі, щоб вичавити з нього життя до останньої краплі. Він нічого не міг би зробити для власного порятунку. Він навіть не бачив, хто з них веде його попід руки, швидко маршируючи між двома щільними шеренгами решти. Хода їхня прискорилась, і він не чув землі під ногами, коли вони чітким, розміреним кроком піднялись по широких мармурових сходах на верхню площадку, де на них чекали ще двоє військових поліцейських з непроникними кам’яними обличчями, які, ще додавши ходу, повели їх усіх довгим консольним балконом, що нависав над велетенським вестибюлем. Їхні карбовані кроки на тьмяній кахляній підлозі гриміли в порожньому осерді будинку, мов страхітливий, дедалі частіший барабанний дріб, поки вони ще швидшою, ще чіткішою ходою прямували до кабінету полковника Каткарта, і шалені вітри паніки засвистіли у вухах Йосаріана, коли він ступив назустріч своїй загибелі в кабінет, де підполковник Корн, зручно вмостивши свою задницю на розі стола полковника Каткарта, привітав його з добродушною усмішкою і сказав: